Віщі сестри - Террі Пратчетт
— ЦЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ ЗДАТИСЯ ВІЧНІСТЮ.
— А скільки все триватиме насправді?
— ГАДАЮ, ДОКИ ВИ НЕ ВИКОНАЄТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ.
— І як же я дізнаюся, що це за призначення? — у відчаї вигукнув король.
— БОЮСЯ, ТУТ Я НІЧИМ ЗАРАДИТИ НЕ МОЖУ.
— Але як я здогадаюся самотужки?!
— НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, ТАКІ РЕЧІ СТАЮТЬ ЗРОЗУМІЛІ САМІ СОБОЮ, — пояснив Смерть, застрибуючи в сідло.
— А доти я мушу нудьгувати в цьому місці, — король Веренц обвів поглядом овіяні пронизливими вітрами бастіони. — І, підозрюю, сам-один. Хто-небудь зможе мене бачити?
— НУ, МЕДІУМИ, ТІ, ХТО МОЖЕ БАЧИТИ СУТНІСТЬ РЕЧЕЙ. БЛИЗЬКІ РОДИЧІ. І, ЗВІСНО Ж, КОТИ.
— Ненавиджу котів.
Обличчя Смерті стало жорсткішим — наскільки це ще було можливо. Блакитне полум’я його очниць на мить спалахнуло червоним.
— ОН ЯК, — мовив він. Його тон ясно давав зрозуміти, що смерть — це ще надто м’яке покарання для ненависників котів. — ГАДАЮ, ВИ ЛЮБИТЕ ЗДОРОВЕННИХ СОБАК.
— По щирості, так воно і є, — король сумовито подивився в той бік, де над обрієм вже займався світанок. Його пси! Він справді сумуватиме за ними. А сьогодні ж, схоже, мав би видатися чудовий день для полювання.
Веренц замислився, чи можуть привиди полювати. Він був практично впевнений, що ні. Як і їсти, пити чи, коли на те пішло, випивати — і це дійсно засмучувало. Він полюбляв великі галасливі бенкети і вквасив[4] чимало пінт доброго елю. Як, утім, і поганого. Зазвичай він ніколи не вмів їх розрізнити, доки не наставав ранок.
У відчаї він копнув ногою кам’яну стіну і похмуро зауважив, що його нога легко пройшла просто крізь камінь. Ні тобі полювання з псами, ні пиятик, ні застіль, ні гулянок, ні полювання з яструбами… До нього почало доходити, що вкрай важко практикувати плотські втіхи, не маючи плоті. Йому раптом схотілося померти. Той факт, що він уже помер, настрою аж ніяк не покращував.
— ДЕКОМУ ДО ВПОДОБИ БУТИ ПРИВИДОМ, — повідомив Смерть.
— М-м-м? — понуро буркнув король.
— НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, ЦЕ НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ТЯГАР. МОЖНА СПОСТЕРІГАТИ, ЯК ВЕДЕТЬСЯ ТВОЇМ НАЩАДКАМ… ВИБАЧТЕ? ЩОСЬ НЕГАРАЗД?
Але Веренц зник у стіні.
— НУ, ЗВИНЯЙ, КОЛИ ЩО, — сварливо пробурчав Смерть.
Він окинув світ поглядом, що проникав крізь час, і простір, і людські душі, — й побачив зсув землі у далекій Хапонії, ураган у Говондаландії, пошесть у Герґені…
— НЕМІРЯНО СПРАВ, — промимрив він і, давши шпори коневі, злетів у небеса.
Веренц біг крізь стіни власного замку. Підошви його ніг заледве торкалися підлоги — а оскільки підлога була далеко не гладенькою, то часом вони зовсім її не торкалися.
Коли він був королем, то звик ставитися до слуг так, ніби їх не існувало; пробігати крізь них у ролі привида було майже тим самим. Єдина відмінність полягала в тому, що вони не сахалися з його шляху.
Веренц досягнув дитячої — й побачив виламані двері, розкидані м’яті пелюшки…
Він почув тупіт копит, метнувся до вікна й побачив власного коня, котрий учвал промчав крізь браму, впряжений у легку карету. Незабаром услід проскакали троє вершників. Кілька секунд тупіт відлунював бруківкою, а потім усе стихло.
Король щосили вперіщив кулаком по підвіконню, і кулак на кілька дюймів занурився в камінь.
Тоді він просто вистрибнув назовні, не приділяючи жодної уваги висоті, і напівбігом-напівлетом рвонув через двір до стаєнь.
Аби зрозуміти, що до численних невмінь привидів входить невміння їздити верхи, йому знадобилося секунд зо двадцять. Він таки примудрився видряпатися в сідло, чи принаймні зависнути над ним — але щойно кінь, понад будь-яку міру наляканий тим, що відбувалося в нього за вухами, рвонув із місця кар’єром, як Веренц виявив, що залишився висіти за п’ять футів над землею.
Він спробував бігти, але щойно досягнув брами, як повітря навколо нього, здавалося, загусло, ніби смола.
— Нічого не вийде, — промовив десь поблизу сумний старечий голос. — Ти мусиш лишатися там, де тебе вбито. Ось чому привиди мешкають лише в певних місцях. Повір, я це знаю.
Бабуня Дощевіск завмерла, не донісши до рота другого коржика.
— У нас гості, — сказала вона.
— Ви визначили це за особливим відчуттям у великих пальцях?[5] — нетерпляче спитала Маґрат. Значну частину відьомських знань вона запозичила з книжок.
— За особливим відчуттям у барабанних перетинках, — відповіла Бабуня, скоса зиркнувши в бік Тітуні Оґґ. Стара Тітонька Пташко на свій лад була пречудовою відьмою, от тільки значно химернішою, ніж годилося б. Забагато квіточок, умовностей і всього такого.
Черговий спалах блискавки осяяв вересові зарості, що тяглись аж до лісу, але дощ, рясно поливши теплу літню землю, ніби вишикував між ними та лісом цілу армію туманних примар.
— Я чую стукіт копит? — здивувалася Тітуня Оґґ. — Та хто ж поткнеться сюди такої ночі!
Маґрат боязко вдивлялася в пітьму навколо них. То тут, то там серед вересових заростей вивищувалися гігантські стовпи необтесаного каменю, чиє походження загубилося в глибині віків і про які подейкували, що вони провадять цілком самостійне і досить активне життя. Вона здригнулася.
— Кого ж тут боятися? — видушила вона.
— Нас, — безкомпромісно заявила Бабуня Дощевіск.
Кінський тупіт наблизився і сповільнився. Карета з тріском проламувалася крізь зарості дроку, й коні щосили витягали шиї з упряжі. Кучер зістрибнув з передка, оббіг карету, відчинив дверцята, витягнув зсередини великий згорток і стрімголов помчав до трійці відьом.
Він добіг уже до середини торф’яної прогалини, коли раптом застиг, утупившися в обличчя Бабуні Дощевіск поглядом, сповненим жаху.
— Все буде добре, — прошепотіла вона, але навіть у гуркоті бурі цей шепіт пролунав ясно, ніби дзвіночок у тиші.
Вона зробила кілька кроків йому назустріч, і ще одна блискавка дозволила їй поглянути просто в очі незнайомця. Вони розфокусувалися так, що будь-який Знавець одразу зрозумів би: їхній власник більше не дивиться ні на що у цьому світі.
Останнім судомним рухом він стромив згорток в Бабунині руки і повалився долілиць; з його спини стирчало оперення арбалетної стріли.
На світло багаття вступили три постаті. Бабуня зустрілася з новим поглядом — і цей погляд був крижаним, як схили пекла.
Власник погляду відкинув арбалет убік. Коли він витягнув меча, з-під його наскрізь промоклого плаща блиснули кільця кольчуги.
Він не став робити цим мечем фінтів. Людина, здатна спокійно дивитися в очі Бабуні Дощевіск, не може бути схильною до фінтів. Такі люди достеменно знають, для чого існують мечі. Він простягнув руку.
— Віддай це мені, — сказав він.
Бабуня відгорнула краєчок простирадла зі згортка в своїх руках і поглянула на маленьке спляче личко.
Вона підвела погляд.
— Ні, — без вагань відповіла вона.
Воїн перевів погляд з неї на Маґрат та Тітуню Оґґ, що були непорушні, як кам’яні стовпи серед вересового поля.
— Ви — відьми? — спитав він.
Бабуня кивнула. Небо пронизала блискавка, і один з кущів лише за сотню ярдів від них охопило полум’я. Двоє вояків позаду щось забурмотіли, але їхній начальник усміхнувся і здійняв вкриту кольчугою правицю.
— Чи справді шкіра відьом невразлива для сталі? — поцікавився він.
— Уявлення не маю, — незворушно відповіла Бабуня. — Можеш спробувати дізнатися.
Один з солдатів зробив крок і боязко торкнувся плеча командира.
— Сер, з усією повагою, сер, це не найкраща ідея…
— Помовч.
— Але страшне прокляття чекає на кожного, хто…
— Мені повторити?
— Сер… — затнувся солдат.
