Віщі сестри - Террі Пратчетт

Пані Вітолер подивилася на двох старих відьом. 

— Ви не все нам сказали, еге ж? — спитала вона. — Тут криється якась таємниця? 

Бабуня повагалася, а тоді кивнула. 

— Але нам краще нічого не знати? 

Ще один кивок. 

До шинку галасливо зайшли кілька акторів, і Бабуня встала. Акторам притаманно займати весь простір навколо. 

— Прошу пробачити, — сказала вона. — Маю інші важливі справи. 

— Як же його звати? — спитав пан Вінтолер. 

— Том, — не зморгнувши оком, відповіла Бабуня. 

— Джон, — разом із нею сказала Тітуня. Вони зіткнулися поглядами. Бабуня перемогла. 

— Томджон, — без вагань заявила вона і зникла за дверима. 

Там вона негайно зустріла захекану Маґрат. 

— Я знайшла скриню, — заговорила та. — В якій лежать усі театральні корони й таке інше. Я запхала нашу корону під самий низ, як ти й казала. 

— Добре, — сказала Бабуня. 

— Наша корона геть жалюгідна порівняно з іншими! 

— Що нас цілком влаштовує, — відповіла Бабуня. — Тебе ніхто не помітив? 

— Ні, всі були надто заклопотані, хоча… — Маґрат знітилася й почервоніла. 

— Кажи вже, дитино. 

— Щойно я відійшла від скрині, як підійшов якийсь чоловік і вщипнув мене… за задок, — обличчя Маґрат стало ясно-червоним, і вона злякано затулила вуста долонькою. 

— Та невже? — сказала Бабуня. — А далі? 

— А далі… 

— Ну? 

— Він сказав… сказав… 

— Що він сказав? 

— Він сказав: «Привіт, кицю, що робиш сьогодні ввечері?». 

Бабуня трохи подумала й запитала: 

— Стара Тітонька Пташко нечасто виводила тебе в люди, еге ж? 

— Ти ж знаєш, у неї завжди ноги боліли, — сказала Маґрат. 

— Але вона навчала тебе повивальної справи? 

— А, цього. Звичайно. Я мала багато практики, 

— Але… — Бабуня завагалася: перед нею лежала незнайома і сумнівна територія. — Але вона ніколи не говорила з тобою про те, як усе починається? 

— Тобто? 

— Ну, — сказала Бабуня вже майже з ноткою відчаю в голосі. — Про чоловіків і все таке. 

Маґрат, схоже, готова була знепритомніти. 

— До чого тут чоловіки?! 

Раз у раз Бабуня Дощевіск бралася за найнеймовірніші справи, і, щоб вона відмовилася прийняти виклик, справа мала бути справді безнадійною. Та цього разу вона здалася. 

— Думаю, — безпомічно сказала вона, — непогано б тобі перекинутись слівцем на цю тему з Тітунею Оґґ. В один з найближчих днів. Якомога ближчих. 

З вікна за їхніми спинами вибухнув несамовитий регіт, потім почувся дзвін склянок, а потім усе перекрив високий голос: 

— …й жирафа, якщо вилізеш на стіл — не намахаєш тільки їжачка! 

Бабуня прислухалася. 

— Але сьогодні з нею не розмовляй, — додала вона. 

Трупа вирушила за кілька годин до світанку; чотири їхні фургони, хилитаючись, повзли по дорозі, що вела до рівнин Сто з їхніми великими містами. За законами Ланкру, всі мандрівні актори, фокусники та інші потенційно небезпечні елементи мали бути по той бік міської брами до заходу сонця. Не те щоб це когось і справді зачіпало, оскільки місто фактично не мало стін, та й ніхто особливо не переймався, коли якась із «небажаних персон» прослизала назад до міста вже під покровом темряви. Але всі дотримувалися вигляду, ніби дотримуються правил. 

Відьми спостерігали за рухом каравану з будиночка Маґрат за допомогою старовинної зеленої кришталевої кулі Тітуні Оґґ. 

— Давно б час тобі навчити цю штуку передавати звук, — пробурмотіла Бабуня. Вона струсонула кулю, від чого зображення негайно пішло брижами. 

— Скільки дивовижі було в тих фургонах! — урвала її Маґрат. — Усе таке цікаве! Паперові дерева, і костюми на будь-який смак, і ще, — вона показала руками, — величезна, згорнута трубкою картина далеких країв з усіма храмами й тому подібним. Просто очей не відірвеш. 

Бабуня гмикнула. 

— І ще я подумала, як це дивовижно, що звичайні люди перетворюються на королів чи навіть тварин. В цьому є щось від магії, вам не здалося? — вела своєї юна відьма. 

— Маґрат Часник, ну що ти верзеш? Там були лише фарби й картон. Сліпий, і то побачив би. 

Маґрат розтулила рота, щоб заперечити, обдумала можливі контраргументи й стулила його. 

— А де Тітуня? — натомість спитала вона. 

— Прилягла на галявинці, — сказала Бабуня. — Їй трохи зле. 

Той факт, що їй таки трохи зле, Тітуня Оґґ негайно підтвердила звідкілясь з-за кущів на всю силу своєї горлянки. 

Маґрат глибоко вдихнула. 

— Знаєш, — сказала вона, — якби ми були його хрещеними, ми мали б дати йому по дару кожна. Така традиція. 

— Про що ти, дівчинко? 

— Три добрі відьми мають дати малюкові три дари. Ну, там, вроду, мудрість і щастя, — не здавалася Маґрат. — Так завжди робилося в старовину. 

— А, пряничні будиночки, прядки й карети з гарбузів, — зневажливо пробурмотіла стара відьма. — А потім принцеса проколює собі палець трояндовим шипом. Ніколи не робила таких дурниць. 

Вона несвідомо взялася протирати кришталеву кулю. 

— Так, але… — почала Маґрат. Бабуня спідлоба зиркнула на неї. Ох уже ця Маґрат: гарбуз замість голови. Кому завгодно ні за гріш готова записатися в хрещені-благодійниці. Хоча врешті-решт щиросердна і добре ставиться до маленьких пухнастих створінь. Той тип людей, що неодмінно саджають назад до кубельця випале звідти пташеня. 

— Ну, якщо це зробить тебе щасливішою, — пробурмотіла Бабуня, дивуючись сама собі. Вона неуважно помахала фургонам, що зникали в глибині кришталевої кулі. — Що нас цікавить? Багатство, врода? 

— Гм, гроші — не головне, а якщо він успадкує трон свого батька, то буде достатньо заможним, — несподівано серйозно сказала Маґрат. — Що скажеш про мудрість? 

— Цього він мусить навчитися самотужки, — заперечила Бабуня. 

— Найгостріший зір? Найспівочіший голос? 

З галявини за кущами Тітуня Оґґ хрипко, але енергійно поінформувала нічні небеса, що «на костурах усіх чарівників отакенні головки стирчать». 

— Це не такі вже й важливі речі, — гучно сказала Бабуня. — Скористайся головологією. Не чіпляйся за ті красу та багатство. Це неважливо. 

Вона знову обернулася до кришталевої кулі й без ентузіазму махнула рукою: 

— Краще піди приведи Тітуню, раз уже нас має бути троє. 

З певними зусиллями Тітуню нарешті було доставлено і введено в курс справи. 

— Т-три д-дари? — перепитала вона. — Я в-востаннє щось дарувала, ще к-коли була дівкою. Ні фіга н-не розумію, що ви задумали. 

Маґрат метушилася по кімнаті, запалюючи свічки. 

— Ми повинні створити справжню магічну атмосферу, — пояснила вона. Бабуня знизала плечима, але цим її реакція навіть на таку відверту провокацію і обмежилася. Кожна відьма чаклувала по-своєму, а це був дім Маґрат. 

— Ну, і що ми йому подаруємо? — поцікавилася Тітуня. 

— От саме це ми й обговорюємо, — відповіла Бабуня. 

— Є ідея, — оголосила Тітуня і тут-таки її виклала. 

Запала глибока тиша. 

— Не розумію, яка від цього може бути користь, — нарешті промовила Маґрат. — І потім, хіба це не буде трохи… некомфортно? 

— Коли він виросте, не знатиме, як нам і дякувати, от побачиш, — запевнила Тітуня. — Мій перший чоловік завжди казав… 

— Гадаю, краще підійшло б щось менш пов’язане… з фізіологією, — втрутилася Бабуня, спопеляючи Тітуню Оґґ поглядом. — Що в тебе за звичка все завжди спаскудити, Ґіто? Чому ти вічно… 

— Ну, принаймні мені здається, що… — почала Тітуня. 

Обидві відьми перейшли на шепіт, а потім запала довга гостра тиша. 

— А знаєте, — боязко-натхненно сказала Маґрат, — може, нам усім варто розійтися по домівках і прийняти кожній своє власне рішення. Розумієте? Окремо. День був важкий, і всі ми добряче втомилися. 

— Гарна думка, — упевнено сказала