Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Відмінно, ─ посміхаюся у відповідь і дую на ложку з кашею. ─ А ви Кіана не бачили?

Поважні матрони з дивним виразом обличчя переглядаються і Гертруда, відкашлявшись, відповідає:

─ Він з самого ранку відбув у справах, обіцяв до сніданку повернутися.

Ось як? Цікаво... Куди це чоловіка понесло ні світ, ні зоря? Відправляю в рот ложку каші і задумливо пережовую. Пам'ятаю, в бутність мою Аліною на Землі, радили раз двадцять п'ять клацати зубами перед тим, як ковтнути, щоб їжа добре перетравлювалась і швидко насичувала.

В даний момент це ще й відволікає від думок. Зосереджую на каші, щоб не думати про некроманта і його секретні справи. Та й не помічаю, як через деякий час ложка починає шкребти по дну порожньої тарілки. А, коли вже беруся за компот, в зал заходить похмурий чоловік власною персоною.

Він, пробурчавши у відповідь вітання, сідає за стіл. Обмежується коротким «спасибі» Обрі, яка ставить і перед ним сніданок. Заклопотаний, видно, по самі вуха…

─ Кіан, у мене до тебе розмова, ─ ловлю його погляд, краєм ока помічаючи, що Гертруда і Юфімія, тактовно і делікатно, вибираються з-за столу і йдуть у своїх справах.

─ У мене до тебе теж, ─ гмикає він. ─ Хто починає перший?

Я секунду роздумую, закусивши губу, а потім, труснувши головою, вирішую:

─ Давай я. А то можу забути якісь важливі подробиці.

Чоловік зацікавлено підіймає брови і готується слухати, відсунувши в бік напівпорожню миску.

Старанно підбираючи слова, розповідаю свій сон-спогад, намагаючись не упустити жодної деталі. І в міру моєї розповіді, помічаю, як вираз його обличчя змінюється з нудьгуючи-зацікавленого на насторожено-хиже. У мене навіть майнула десь на задвірках свідомості, що чоловік зараз схожий мисливського собаку, який, узявши слід, ось-ось кинеться шукати здобич.

─ Ти зможеш мені показати цей склеп? ─ запитує він відразу ж після моєї розповіді, нетерпляче постукуючи пальцями об стільниці.

─ Думаю, спробувати можна, ─ нерішуче киваю головою. ─ Тільки боюся, що це було настільки давно… І я взагалі можу нічого не згадати.

─ Не вийде, так не вийде, ─ махає рукою Кіан. ─ Але спробувати варто.

Знизую плечима і допиваю свій компот.

─ А ти про що зі мною хотів поговорити? ─ раптово згадую про те, як починалась наша розмова.

Некромант хвилину дивиться на мене невідривно, пропалюючи поглядом, потім підсовує до себе миску зі сніданком і приймається за їжу, незворушно кидаючи:

─ Я знаю, хто тобі залишив квітку і лист.