Крабат - Відфрід Пройслер
— Ви барани! — вигукнув він. — Замість того щоб до мене сікатися, краще відлупцюйте один одного!
Зчинився такий шарварок, якого в Маукендорфі давно не бачили. Летіли кухлі, тріщали стільці. Хлопці билися, мов навіжені. Засліплені люттю, вони гамселили, товкмачили один на одного.
Господар заклинав їх припинити, підносячи руки до неба, дівчата кричали, верещали. Музиканти дременули крізь вікно.
— Отак його! Отак! — підбадьорював Крабат то одного, то іншого. — Під бік його! У пику! Дужче! Ще дужче!
Каторжна робота
У понеділок уранці Майстер запитав Крабата, де він провів неділю, як розважився.
— Нічогенько! — Крабат здвигнув плечима. — Більш-менш!
І розповів про свій похід до Маукендорфа, про танці, про сварку з сільськими хлопцями. Веселенько було, що й казати! Та було б веселіше, якби він пішов туди ще з кимось — зі Сташком чи Андрушем, байдуже з ким.
— Наприклад, із Лишком?
— Ні! — Крабат не злякався Майстрового гніву.
— А то чому?
— Ненавиджу його!
— І ти? — Майстер засміявся. — То ми однаково ставимося до нього. Дивуєшся?
— Так! Не чекав цього від вас!
Майстер роздивився Крабата з голови до ніг. Поблажливо, але не без іронії.
— Мені подобається, Крабате, що ти чесний, відверто кажеш, про що думаєш!
Крабат намагався не дивитися на Майстра. Як розуміти його слова? Чи не криється в них погроза? І зрадів, коли мірошник змінив тему.
— А щодо цієї розмови, запам'ятай: віднині ти сам, за власним бажанням, можеш ходити на прогулянки. Щонеділі. Це — привілей для мого кращого учня. Отак і буде!
Крабат прагнув зустрітися з Юром. А той, навпаки, після недільної розмови за повіткою, уникав його. Якби хоч подумки погомоніти з ним…
Та невдовзі трапилося так, що вони на кухні лишилися самі. Юро натякнув, щоби той набрався терпіння.
— Я не забув про тебе, брате. Як вигострю твого ножа, відразу ж принесу.
— Гаразд! — Крабат зрозумів товариша.
Незабаром Майстер знову кудись зник. На два-три дні, попередив усіх.
Уночі Юро розбудив Крабата.
— Ходімо на кухню! Там поговоримо.
— А вони? — Крабат показав на мірошниченків.
— Сплять, не чуючи під собою ніг, їх і грім не розбудить. — Про це я потурбувався.
На кухні Юро накреслив круг стола і стільців магічне коло, запалив свічку й поставив її між собою і Крабатом.
— Змусив тебе довгенько чекати, — почав він. — Ти ж розумієш: треба стерегтися. Ніхто не повинен знати, що ми потайки стрічаємося. Минулої неділі я довірив тобі деякі зі своїх таємниць. Ти, напевно, розмірковував над ними?
— Авжеж! Ти допоможеш мені врятуватися від Майстра. І водночас помститися йому за Тонду і Міхала. Чи не так?
— Саме так. Якщо дівчина тебе кохає, вона повинна прийти передноворічного вечора до Майстра й попросити, щоб він тебе відпустив. Коли вона витримає випробування, яке він їй призначить, то в новорічну ніч померти мусить сам.
— А випробування тяжке?
— Дівчина має довести, що знає тебе, а саме: знайти тебе серед нас і сказати: це — він!
— А потім?
— Це все, що я вичитав про це в Чорній книзі. Але перше моє враження було таке, наче я читаю опис дитячої гри.
Власне, й Крабатові спершу так здалося. Там, напевно, прихований ще якийсь інший зміст? Треба достеменно знати той текст!
— Але ж текст дуже ясний і конкретний. Але Майстер трактує його по-своєму. — Юро вирівняв ґнотик свічки. — Багато років тому, коли я тут з'явився, у млині був мірошниченко, якого звали Янком.
— Його кохана дівчина прийшла, коли треба було прийти — останнього вечора старого року — і попросила Майстра відпустити її хлопця. «Гаразд, — сказав Майстер, — відшукаєш Янка, і я дам йому волю!» Привів він її до Чорної кімнати, де ми, всі дванадцятеро, сиділи на жердині, перекинувшись воронами. Він звелів нам заховати дзьоби під ліве крило. Отак ми й сидимо, а Майстер і каже їй: «Ну, де він? Отой, що з краю? Чи той, що посередині? Подумай! Ти ж знаєш, що чекає вас обох!» Звичайно, вона це знала! Повагавшись трохи, тицьнула навмання в одного з нас. Це був Кіто.
— І далі?
— Вони не дожили до ранку. Ні він, ані вона.
— І що було потім?
— Ще Тонда захотів спробувати. За допомоги Воршули. І що було далі, ти знаєш.
Ґнотик свічки знову поникнув, і Юро знову випростав його.
— Одного я не збагну, — озвався Крабат після тривалої мовчанки. — Чому ще хтось не спробував?
— Бо не знають як. Кожен мірошниченко з року в рік сподівається, що вибір упаде не на нього. Адже нас дванадцятеро, а помирає один. Одначе, крім цього, ось що тобі треба знати передусім. Якщо кохана дівчина витримає випробування, то переможе Майстра. Після його смерті всі чари зійдуть із нас, ми станемо враз звичайними мірошниченками. І всьому тому чаклунству край!
— А якби смерть спіткала Майстра деінде?
— Тоді чаклунство не зникло б. Це — ще одна причина, чому мірошниченки перестали опиратися. А він ціною життя одного з нас рятує своє життя.
— А ти? Чому ти не намагався перемогти мірошника?
— Не наважився. До того ж, у мене немає дівчини, яка попросила би за мене!
Він засовав по столу свічник — туди-сюди, повільно, але напружено, ніби силкувався знайти відповідь на важливе для себе запитання.
— Послухай-но, Крабате, поки що не вибирай для себе остаточного рішення. Ми повинні разом поміркувати, як допомогти дівчині витримати випробування.
— Я можу подумки їй підказати, що і як треба робити. Це ж легко, ми вже це проходили.
— Не вийде!
— Чому?
— Майстер тобі завадить. Як завадив Янкові. Навіть не сумнівайся!
— Де ж вихід?
— Тобі, Крабате, за літо й осінь треба навчитися не коритись волі Майстра. Коли ми, перекинувшись воронами, сидітимемо на жердині і він накаже засунути дзьоба під ліве крило, ти не підкоришся й засунеш під праве. Збагнув? Цим ти відрізнятимешся від нас, і твоя дівчина здогадається, на кого їй показати пальцем.
— І що я маю для цього робити?
— Тренувати волю!
— І більш нічого?
— Цього більш ніж досить. Зараз побачиш. Почнімо?
Крабат кивнув головою.
— Уяви собі, що я — Майстер. Я наказую тобі щось зробити, а ти робиш навпаки. Наприклад, наказую пересунути щось зліва направо, а ти рухаєш справа наліво. Наказую встати, а ти сидиш! Примушую тебе дивитися на мене, а ти дивишся вбік. Зрозумів?
— Зрозумів!
— Почали. — Юро показав на свічника. — Візьми його й підсунь до себе!
Крабат потягся рукою до свічника з наміром відсунути його до Юра. Та
