Танок з драконами - Джордж Мартін

— То сподіваймося, що її дракони їх винюхають, та й з’їдять, — підхопив Геріс. — Але якщо корабель нам не знайти, а суходолом їхати ти не хочеш, то лишається шукати проїзду назад у Дорн.

«Вповзти до Сонцеспису з підібганим хвостом, зазнавши ганебної поразки?» Розчарування батька Квентин не переживе, і це не рахуючи пекучого презирства Піщаних Змійок. Доран Мартел вклав долю Дорну йому в долоні. Він не може зрадити батькові сподівання, поки б’ється його серце.

З-над нагрітої сонцем бруківки пашів жар; гатай торохтів і стрибав на окутих залізом колесах, додаючи навколишнім краєвидам якогось примарного вигляду. Берег був ущент забудований коморами та корабельнями, заставлений крамницями та ятками найрізноманітнішого товару. Тут продавали свіжі вустриці, там — залізні ланцюги і кайдани, тут — гральні фігурки для циваси, різьблені зі слонової кістки та жаду. Були там і храми, куди жеглярі приходили для пожертв богам інших земель; стіна до стіни з ними стояли постільні будинки, з вікон та ґанків яких жінки закликали чоловіків унизу.

— Ти подивись лишень! — покликав Геріс, коли вони проминали один такий будинок. — Вона в тебе закохалася!

«І скільки ж коштує кохання шльондри?» Правду кажучи, з дівчатами Квентин почувався незатишно, а надто — з гарненькими.

Уперше приїхавши до Крицаку, він негайно віддав своє серце чарам Ініси, найстаршої з доньок князя Крицака. Не вимовивши ані слова про свої почуття, він плекав мрії кілька років… аж тут її відіслали заміж за пана Ріона Аліріона, спадкоємця Божеласки. Востаннє, коли Квентин її бачив, вона тримала одного хлопчика під грудьми, а другого водила коло спідниці.

Після Ініси були близнючки Пийвода — двійко юних смаглявих дів, що обожнювали ганяти на лови з соколами і псами, видиратися скелями і змушувати Квентина червоніти. Одна з них подарувала йому перший поцілунок, хоча він так і не дізнався, котра саме. Близнючки були доньками простого земельного лицаря, а тому надто низького роду для шлюбу з дорнійським князем, але Клетус не вважав це причиною, щоб їх не цілувати.

— Як одружишся, то візьми собі одну з них за коханку. А хочеш — обох, чом би й ні?

Квентин придумав одразу кілька причин, чому ні. Відтоді він уникав близнючок, як тільки міг, і другого поцілунку так і не сталося.

Зовсім нещодавно вже наймолодша з доньок князя Крицака заходилася переслідувати його по всьому замку. Гвинет було всього дванадцять років; невеличка кощава дівчинка своїми темними очима та брунатним волоссям разюче вирізнялася з-поміж своєї родини блакитнооких білявок. Зате вона була розумна, швидка на слово та на руку, а ще полюбляла повторювати Квентинові, що він має почекати на її розквіт, щоб одразу і побратися.

Але все те лишилося в минулому. Пізніше великий князь Доран викликав його до Водограйних Садів, і тепер на нього в Меєрині чекала найпрекрасніша жінка у світі, а він мав намір виконати обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Вона дотримає угоди.» Даянерис знадобиться Дорн, щоб завоювати Семицарство, тобто знадобиться він. «Утім, вона може мене й не покохати. Ба гірше — навіть незлюбити.»

Вулиця повертала там, де річка стрічалася з морем, і саме там, уздовж вигину, купчилися продавці тварин, пропонуючи самоцвітних ящірок, велетенських змій та прудких мавпочок зі смугастими хвостами і спритними рожевими лапками.

— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпа? — припустив Геріс.

Квентин не мав жодної гадки, що може сподобатися Даянерис Таргарієн. Він обіцяв своєму батькові привезти її до Дорну, але сумнівався дедалі сильніше, чи справді йому стане хисту на таке завдання.

«Я цього не просив» — знову подумав він.

Удалині, за синім обширом Ройни, він бачив Чорну Стіну, зведену валірійцями ще тоді, коли Волантис вважався сторожовою фортецею на порубіжжі їхніх володінь. Стіна з плавленого каменю заввишки у дві сотні стоп і така завтовшки, що нею нагорі могло роз’їхатися шість запряжених четвірками колісниць (як і робилося щороку на святі заснування міста), оточувала велику ділянку в вигляді приплюснутого кола. Іноземці, чужинці, відпущенці з рабів не могли увійти крізь Чорну Стіну без запрошення тих, хто там мешкав — пагонів Старої Крові, що вели свої родоводи аж від самої Валірії.

Тут рух на вулицях погустішав. Вони знаходилися біля західного кінця Довгого Мосту, що з’єднував дві половини міста. Хури, возики, гатаї переповнювали вулицю; всі вони або приїхали з мосту, або заїжджали на нього. Всюди, наче юрмища тарганів, кишіли раби — поспішали у справах своїх господарів.

Недалечко від Рибницького майдану та «Гостиного двору» з бічної вулиці раптом почулися гучні вигуки, і наче з нізвідки з’явилося з десяток Неблазних-списників у візерунчастій броні та тигрових шкурах. Вони вимахували зброєю, розганяючи люд убік, щоб посередині міг проїхати своїм слоном сам тріарх. Слон тріарха являв із себе велетенське сіре чудовисько у складному полив’яному обладунку, що тихо дзеленькав від його руху. Башта на спині була така висока, що дряпала різьблену кам’яну арку, під якою проїжджав можновладець на своєму скакуні.

— Тріархи вважаються настільки вищими за людей, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі, — розповів Квентин супутникові. — Тому тріархи усюди їздять тільки слонами.

— Зупиняючи рух на вулицях і лишаючи таким, як ми, купи лайна, — підхопив Геріс. — Навіщо Волантисові аж три правителі, коли Дорн якось перебувається одним-єдиним? Ніколи цього не зрозумію.

— Тріархи — не королі й не князі. Волантис — вільноземство, як Валірія за старих часів. Усі землевласники вільного роду поділяють право на владу. Навіть жінкам можна голосувати, якщо вони володіють землею. Троє тріархів обираються серед тих шляхетних родів, котрі можуть довести безперервний родовід од старої Валірії. Вони служать до першого дня нового року. І ти б знав усе це сам, якби зізволив прочитати книжку, що дав тобі маестер Кедрі.

— Там не було малюнків.

— Там були мапи.

— Мапи — то дурня. От якби ти мені сказав, що там пишуть про тигрів та слонів, я б, може, ще й спробував. А так вона виглядала підозріло схожою на історію.

Коли їхній гатай досяг краю Рибницького майдану, запряжений у нього слоник підняв свій маленький хобот і щось гучно писнув, наче великий білий гусак — вочевидь, йому не надто кортіло пірнати у безладне