Танок з драконами - Джордж Мартін
— Ми все це знаємо. Питається, як із ними боротися?
— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан. Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.
— Драконосталь? — Слово було для Джона новим. — Невже валірійський булат?
— Мені теж це одразу спало на думку.
— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — «Не важче, ніж попрохати віддати нам їхнє золото і замки.» Джон гірко засміявся. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?
— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я знайду все, що тільки можна знайти.
— Часу якраз і немає. Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.
— Їду?! — Сем витріщився на нього, роззявивши рота, наче не розумів сказане слово. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?
— До Старограду.
— До Старограду?! — кавкнув Сем пискляво-придушеним голосом.
— Аемон теж їде.
— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…
— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.
— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… раптом що… він такий старий, і…
— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…
— Ой. — Семові щоки втратили усякий колір.
— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.
— Моїм б-байстрюком… Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину… Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові свою руку. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…
— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.
— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…
— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.
Сем ухопився рукою за горло.
— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи. Я не зможу носити ланцюга.
— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.
— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…
— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити.
«Якась недоладна виходить розмова. Не така, як я сподівався.» Він знав, що з Йолею поведеться важко, та гадав, що принаймні Сем радо зміняє небезпеки стіни на тепло Старограду.
— Я був певний, Семе, що це тебе потішить, — мовив Джон здивовано. — У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.
— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку, що доводила його слова. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.
— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!
— То д-д-раконоскло, не я…
— Помовч! — розсердився Джон. Після Йолі в нього вже не лишилося терплячки на товстунові страхи. — Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.
— Пане воєводо… мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові. Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!
«Убий хлопчика, — подумав Джон. — Хлопчика у собі та хлопчика у ньому. Вбий
