Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— І ті голоси в Раді, які зараз контролюю я, перейдуть до Авлайда аб Калваха, — зауважив Фінвар. — А ваші позиції теж суттєво послабляться. Хоч леді Шаннон і називає це дурницями, прибічники ґрафа Карвадонського не втратять нагоди покласти на вас частину відповідальності за смерть короля. Усунувши мене, ви не здобудете переваги для лорда Бренана. Навпаки, лише погіршите його шанси.

„О, а він швидко оговтався!“ — вражено подумала Шайна. — „І вже почав торгуватися…“

— Зважте ще й на те, — вів далі гладкий лорд, — що після того, як я відкинув пропозицію чорних, вони все одно заподіяли смерть королю. А отже, їхню допомогу прийняв інший претендент — чи то Авлайд, чи то Ріґвар, і найпевніше перший.

— Не конче, — сказала Брігід. — Вони могли змовитися з кимось із ваших наближених.

— Можливо, можливо, — не став відкидати такий варіант Фінвар аб Дайхі. — Хоча зі слів чаклуна, який приходив до мене з цією пропозицією, я зрозумів, що чорні прагнуть більшого, ніж просто мати свою людину в оточенні нового короля. Той посланець досить прозоро натякав, що їхня мета — вивести Катерлах з-під відьомського впливу.

— Це був Фейлан аб Мередид? — озвалася Шайна.

— Не знаю. Ні його обличчя, ні постаті я не роздивився — він з’явився в моєму кабінеті пізно ввечері, при цьому згасло світло, а вікна я завжди щільно зашторюю. Говорив спотвореним голосом, і я не міг розібрати, молодий він чи старий. І чи взагалі він — могла бути й вона. Та це не має значення. Головне те, що за ним або нею явно стоїть згуртована сила, яка не збирається розмінюватися на дрібниці. На чолі Катерлаху їй потрібен свій король.

— І до чого ви ведете? — запитала Брігід.

— А хіба не зрозуміло? — На цей час Фінвар уже цілком опанував себе і став триматися так, ніби був господарем становища. — Я практична людина, пані, й мушу змиритися з тим, що мій похід за короною безславно закінчився. А ви, відьми, жінки розсудливі, тож маєте усвідомлювати, що, втоптавши мене в багнюку, забруднитеся й самі, а виграє від цього лише ґраф Карвадонський. Це особливо небажано, якщо він і справді пов’язаний з чорними чаклунами. У такому разі лорд Авлайд не поведеться на ваш маскарад, як я. Він відразу збагне, що його перевіряють, і розіграє святу невинність.

— Тобто, — обурилася Шаннон, — ви пропонуєте все забути? Просто подарувати вам те, що через свою легкодухість ви дозволили вбити короля?

— Це буде не подарунок, пані, а взаємовигідний обмін. Ви заплющуєте очі на… гм… на виказану мною слабкість у цій ситуації, а навзамін я усуваюся від боротьби за престол і займаю нейтральну позицію.

— Лише нейтральну? — запитала Шайна.

— Гадаю, це справедливо. А коли хочете більше, то маєте запропонувати ще щось, крім вашої поблажливості. Ви ж розумієте, що я — це не один голос. Уже зараз на моєму боці п’ятеро виборних лордів та двоє ґрафів — Оґирський і Коркайгський. Певна річ, ґрафи не стануть сліпо виконувати моє побажання, та й Еїн аб Хадар проголосує так, як скаже старший брат, зате решта четверо в мене в кишені. А включно зі мною, це п’ять голосів. Хочете їх отримати — платіть.

„Але ж і нахаба!“ — подумала Шайна, дивлячись на гладкого лорда з якимсь гидливим захопленням. — „Інший на його місці віддав би все, тільки б відьми відчепилися від нього і не звинувачували у зв’язках із чорними. А цьому покидькові мало вийти сухим із води. Він ще й хоче нагріти собі руки…“

— І яка ж ваша ціна? — поцікавилася Брігід.

Фінвар аб Дайхі стримано посміхнувся.

— Запевняю, вона цілком прийнятна. Власне, від вас мені потрібно лише одне — переконати лорда Бренана погодитися на неї.

Палац Святої Віри в Касневиді стояв на найвищому з міських пагорбів, здіймаючись над рештою будівель, включно з князівською резиденцією. Певна річ, це дуже не подобалося касневидським князям, і вони з покоління в покоління кляли свого далекого предка, який чотири століття тому, в нападі благочестя, подарував Конґреґації свій родовий замок у старій частині міста. Себе, звичайно, він теж не обділив і натомість побудував розкішний палац у новому середмісті, але відтоді кожен, хто наближався до Касневида з півдня та заходу, передовсім помічав твердиню поборників — справжніх господарів міста. Як, власне, і всієї країни.

Цього разу Ківан аб Ридерх прибув у Касневид іншим шляхом, і Палац Святої Віри не муляв йому очі впродовж останніх миль подорожі. Та й ці милі він подолав швидко, за лічені кроки, оскільки йшов через Тиндаяр. Ішов упевнено, без страху, непомильно орієнтуючись у пітьмі підземного світу. Аж сам дивувався своїй вправності — бо минуло якихось п’ятнадцять днів, відколи присягнув леді Елвен на вірність і отримав з її рук владу над темною енерґією, а вже почувався в Тиндаярі, мов риба у воді.

Його супутниця, шістнадцятирічна Нейве бан Торін, трималася дещо скуто й непевно, хоча приєдналась до повстанців лише на півтора дня пізніше за Ківана. Чаклунської сили їй не бракувало, але вона була звичайна дівчина, полохлива й обмежена, зовсім не рівня відважній і гострій на розум леді Елвен. Якби її не чіпали, Нейве б і далі жила в своєму глухому селі, народжувала й виховувала дітей, дбала про чоловіка. Але склалося так, що саме чоловік, за якого вона вийшла три місяці тому, заскочив її за чарами і повівся, як типовий лахлінець — чкурнув геть із хати й підняв на ноги все село. На звістку про те, що понад шістнадцять років вони жили поруч із Китрайловим поріддям, селяни оскаженіли, нашвидкуруч озброїлися вилами, сокирами, косами та іншим господарчим приладдям і рушили