Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

«Мушка-злодійка» відкривала таємний доступ до об’єкта поза його бажанням.

Звісно, магам ніхто «злодійок» не підвішував, — ризик миттєвого викриття множився на ризик відторгнення «мушки» ревнивою маною об’єкта. Але у випадку зі звичайними людьми ця штука незмінно спрацьовувала.

— Всевидющий Приказ не квапився сповістити нас про трагедію в готелі, — коротко доповіла Анрі, розуміючи, що від переконливості доведень залежить не одна лише її кар’єра. — Наші локатори зовсім випадково засікли нехарактерно забарвлений викид мани. При першому знайомстві обер-квізитор фон Шмуц виявив недоброзичливість і відсутність доброї волі. Тому, ще до наказу про спільне розслідування, я вирішила, що в разі замовчування ним частини відомостей буде доцільно…

Крихітка-товстун пройшовся по підвіконню з кутка в куток. Обличчя його зробилося дзеркальним, немов укрилося амальгамою. Начальник думав.

«Покірную голову меч не бере, — невлад пригадалися слова вуличної пісеньки, авторство якої приписувалося великому Адальберту Меморандуму, — гарячеє олово глотку дере…»

— Чому ви, добродійко, не зняли «мушку» після наказу про співробітництво?

— Забула. А пізніше ми виявили обсервер, і… Даруйте, пане голово. Готова прийняти будь-яке стягнення. Накажете зняти незаконну фасцину?

Загаявшись із відповіддю, крихітка жестом руки підманив павучка. Видерся на спину мухоїда — це здалося вігілі символічним з огляду на тему бесіди — почухав потилицю і раптом підморгнув з грайливістю завзятого пройдисвіта.

— Ні в якому разі, голубонько. Облишити й залишити. Об’єктові не повідомляти, тримати в таємниці. У разі необхідності використати фасцину за призначенням. Із прокуратором Цимбалом я домовлюся, не турбуйтеся. Тепер наказую: марш спати! Без заперечень. Бліденька ти, голубонько, як сама знаєш хто… Іди спати, а я піду працювати й тобі заздрити! Не поминай лихого!

Верхи на восьминогому скакуні він гайнув за вікно.

Незабаром почувся тупіт копит і рипіння коліс карети.

Перш ніж іти додому виконувати наказ, Анрі спалила на транс-лампадці копію рапорту. Було ясно, що серед різномастих королів, що чекають на її начальника, виявиться й король чирвовий — схожий на мавпочку хитрун Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

Агов, Мантикоро! Чи не хочеться тобі побувати у світському товаристві, куди їздить ночами безпосередній твій начальник?

Ні.

Анітрохи не хочеться.

* * *

…Ти спиш.

Ти стоїш перед вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна. На тобі світло-кремова сукня, вишита перлами, схожими на зуби боса Месропа. Ліф зашнуровано хрест-навхрест рубіновими «косами» із вплетеною ниткою, аспідно-чорною. Шнурівка нагадує очі Гіббуса, твого улюбленого віслюка, у хвилини небезпеки. Пишна подовжена спідниця переходить в збірчастий шлейф. Шлейф не нагадує нічого.

Його тримають шість карликів-пажів з восковими, ляльковими личками.

На твоїй голові вінець.

Важкий.

Ти — наречена. Поруч стоїть наречений, Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. Рясніють стрічки, банти, мережива, золоте шиття та коштовне каміння, що робить барона схожим на причепурену жінку. Записний чепурун, манірний франт, а зовсім не залізний слуга порядку, яким ти зустріла його в «Притулку героїв».

Від нареченого пахне шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

Витончена, безневинна шпажка висить на поясній портупеї.

— Хай буде союз ваш миротворящим і всеосяжним, як благословенний союз Вічного Мандрівця і Нижньої Мами, бурхливого неба і тихого болота, витоку й завершення… — бубонить старенький жрець-вінчальник.

— Хай…де-е!.. — хором озиваються запрошені гості, юрмлячись у темних нефах храму. Хор звучить двозначно.

Ліплені півні на стінах роззявляють дзьоби й відстовбурчують гребені.

Рідко розставлені свічки мерехтять у шандалах. Відкидають дивні, безглузді тіні. Через вінець твоя голова має їх дві. Через шлейф і карликів-пажів у твоєї тіні виросло довге, сегментоване черевце сколопендри й чотирнадцять ніг. Через шпагу у тіні барона з’явився чималенький, прямий як ціпок, хвіст. Конрад ворушиться і крутить хвостом, зачіпаючи середній сегмент твого черевця. Ще в баронської тіні почали проростати додаткові руки — листочки з розпуклих бруньок. Це, напевно, банти і буфи. А портупея та широкий пояс дарують «темному квізу» потрійний живіт.

Тіні гостей у нефах вражають уяву.

Щоб описати їх, треба бути трубадуром чи божевільним.

— …у війні та мирі, злочині та карі, названі та безіменні…

— Як тебе звати? — раптом запитує наречений.

— Забув моє ім’я? — смієшся ти у відповідь і раптом розумієш, що ім’я нареченого вивітрилося з пам’яті. Так століття вивітрюють камінь скелі, вкриваючи могутню твердиню виразками й віспинами. Карл, Кристофер, Коннор, Конан, Кеннет… Барон? Баронет? Граф, маркіз, есквайр?.. Квіз? Біг?! Чи взагалі гвардійський офіцер?

На хорах злітають голоси півчих, безстатевих хлопчиків, схожих на геніїв повітря. Замість весільного гімну вони співають арію Терціні з трагедії «Зоря»:

— Я жив у тіні імен. У тіні великих

Імен, немов шляхетних прапорів…

Їх блиск в очах грозою майорів…

Вінчання триває.

Тобі це навіть подобається.

Храм стає чорно-білим.

— У передчуванні зрушення племен,

Розломів тверді та кончини миру…

Прокинувшись, ти довго лежиш і дивишся у стелю. Знайома спальня. Після смерті тітоньки Есфірі з’ясувалося, що свій будиночок вона заповіла далекій родичці Генрієтті Кукіль. «Ляльковий будиночок», як сумно пожартував бойовий маг Просперо, розписуючись під заповітом у присутності нотаріуса.

Сон був віщий.

Але зараз тобі не хочеться розгадувати його зміст.

І заміж теж не хочеться.

Хоча барон — завидний кавалер.

* * *

Вранці вихідного дня столиця нагадувала пустелю. Населення відсипалося після трудових буднів. Залишалося лише заздрити сонному, вкритому теплими ковдрами населенню.

Заздрість була млявою і нудною, як вуж у затінку паркану.

Копитця віслюка лунко цокали по бруківці вулиці XCVII-го Возз’єднання. Звук горохом відскакував від сіро-жовтої цегли фасадів і йшов гуляти рикошетом — подвійним, потрійним, від стіни до стіни, від краю до краю. Імпровізований бомбулюм бадьорив, проганяючи залишки сну.

Анрі навіть почала наспівувати щось енергійне, у дусі військових маршів.

Віслюк вольностей хазяйки не схвалив. Моргнув розумним оком, затанцював на місці, прядучи довжелезними вухами. Йому хотілося назад у стійло, до оберемка запашного сіна. До думки віслюка, подарованого вігілі Просперо Кольрауном на знак вдячності за чуйність, варто було прислухатися. Особливо коли очі тварини наливалися бурштиновою жовтизною, як зараз. Втім, якби погляд Гіббуса спалахнув криваво-червоним, вігіла не забарилася б дослухатись до застереження. А бурштин можна й проігнорувати.

— Ворушися, Гібе.

Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.

— Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з’їсть на вечерю.

Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.

— Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!

Будь-кому, хто знається на Високій Науці, — або хоча б тямить у віслюках і конях — слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди