Проклята - Наталка Смеречинська
- Ми йдемо в музей! - ошелешив новиною Костянтин, коли ми похмурою та невиспаною юрбою зібралися на сніданок до ресторану.
- В якого біса нам туди йти? - запитала Аліса, мало не вдавившись кавою - Тобі що культурної програми не вистачає? Так її прабабця нам і так концерти мало не кожну ніч влаштовує.
Це було правда. Аліса сьогодні майже не спала. Вівчариха мучила подружку уві сні і та раз за разом скрикувала прокидаючись, а заодно будила й мене. Тож, десь під ранок плюнувши на цю марну справу - сон, білявка взагалі зашилася в крісло і смиренно чекала світанку.
Від чого синяки під очима у подружки були великими, а настрій кепським.
- А того, крихітко, - Костя на диво спокійно зреагував на незадоволений тон Аліси, милосердно пропустивши мимо вух її грубість - що якщо хочеш знайти, щось старовинне, то потрібно звернутися до людини, яка цим займається.
- Значить до Славка підемо? - запитав Влад, що до цього сидів мовчки. Він теж виглядав не дуже, але на відміну від сестри мав не тільки зморений, але й хворобливий вигляд.
Мені було боляче дивитися, як його молоде, красиве обличчя покривала легка, але водночас недобра жовтизна. Владу стало гірше і це мотивувало прискоритися в наших пошуках.
- Так - погодився Костя і хлопці з розумінням переглянулися.
- І що ж це за Славко? - вже більш спокійно запитала Аліса з прихованою тривогою поглядаючи на брата. Її теж лякав його вигляд, навіть більше ніж відьма, що приходила уві снах.
- В'ячеслав Францискович, директор місцевого краєзнавчого музею і дуже обізнана людина в пошуках старожитностей на цих територіях - Костянтин змилосердився над нашою цікавістю - якщо потрібно щось знайти, щось конкретне, то він допоможе.
- Чорний археолог? - скривившись запитала я. Як і всі дипломовані спеціалісти та науковці(ну принаймні в майбутньому дипломовані) я терпіти не могла цю зграю хижаків, що розтаскують старовинні поховання та артефакти заради наживи, абсолютно не розуміючи, або не бажаючи зрозуміти, якої шкоди вони приносять науці та історії. Цю нелюбов і зневагу до розкрадачів могил нам старанно прищеплювали в універі ще з перших пар, а я була не останньою ученицею на курсі і уроки вміла засвоювати.
- Ні, що ти! - Костя посміхнувся і його посмішці промайнуло щось зневажливе - Є люди які самостійно ніколи не забруднять руки, але....
Він не договорив та я все зрозуміла. Які справи можуть бути у молодого сбушнка з місцевим директором музею? Отож, бо й воно.
Оскільки таке знайомство існує значить цей Францискович не така вже й проста пташка. Ох, дав же Бог ім'я!
- Тож снідайте і ходімо! Музей дуже близько звідси. - підсумував Костя, вказуючи на наш скромний аперитив у вигляді кави
- Тоді йдемо зараз - Аліса відсунула від себе недопите горнятко і піднялася - Кусок в горло не лізе доки та примара дихає в спину. Чим раніше ми з нею покінчимо, тим краще буде.
Подружка була у своєму репертуарі, вирішуючи за всіх, але сьогодні я була з нею як ніколи солідарна. Кусок дійсно категорично не ліз до горла, застрягаючи ще на підході. Схожий настрій був у Влада, тож покидали ми ресторанчик готелю без будь-якого жалю.
Аліса права, чим раніше ми знайдемо ікону і знищимо прокляття, тим краще.
****
Музей ховався в центрі міста Радомишль. Чому ховався? Дивлячись на цей непримітний одноповерховий будиночок ви б ніколи не сказали, що тут може знаходитися скарбниця старожитностей. Побілені стіни, маленького вікна, дах накритий шифером, все досить банально. Не просте походження будинку видавали лишень різьблені, добротні, червоні двері, що ставилися ще при монархії та кована "маркіза", що звисала мереживними краями над входом. А ще фігури...
Ці взагалі змусили застигнути мене напівдорозі до закладу. Вирізьблені з мертвих дерев, що мали нещастя колись рости на краю тротуару і були перетворені чиєюсь вмілою рукою на героїнь грецької міфології. Принаймні мені так здалося.
Перша була мало примітна. Жіночий силует, який не то ховався, не то був поглинутий дерев'яним стовбуром і являв собою ілюстрацію до легенд про німф. А ось другий був більш цікавим.
Фігура жінки, що наче застигла в русі. Довга спідниця сукні хвилями огортала ноги, натякаючи, що жінка рухається. Звернуте вперед і трохи вверх обличчя, на якому застиг чи то впевнений спокій, чи то прихована напруга.
Але самим цікавим були руки, вірніше їх відсутність. Натомість жінка розкинула в сторони невеликі крила, готуючись злетіти й в марній спробі отримати таку жадану свободу. Чи потрібно казати, що земля крепко тримала її у полоні? Ніби жадібний загарбник, що поглинає жертву у своєму череві й вже ніколи, й нізащо її не віддасть.
- Гей, з тобою все добре? - Влад взяв мене за ліктя і тим самим вивів із роздумів. Поруч на сходах вже нетерпляче топталася Аліса, а Костя схоже вже зайшов до середини.
- Я... Так, все добре. - розгублено відповіла не розуміючи, що на мене найшло. Це точно були не чари моєї родички- вдіьми, я б це відчула, але щось таке було в цих статуях... Та й в самому Радомишлі взагалі. Якась невидима людському оку і не зрозуміла людському розуму магія жила в цьому місті. На перший погляд, такому простому і сірому, але під цією маскою ховався хтось великий, древній і сильний. Як би це дивно не звучало, але я починала потроху відчувати його.
Невже, здібності прабабці прокидаються?! Ой, леле, ні!
- Та ходім вже! - не витримала Аліса, побачивши знову мій замислений погляд - Ти совість маєш? Вони вже, мабуть, там всі розмови переговорили, доки ми тут витріщаємося на криво вирізаних дівок!
Ну на дерев'яні фігури Аліса явно намовляла, а ось щодо Костянтина мала слушність. Дійсно, можливо ми пропускаємо щось важливе, тож...
- Ходімо! - труснула я головою, розганяючи навіяні думки й пішла вслід подружки, яка нетерпляче пролетіла по вузеньких сходинки першого приміщення музею й зникла в глибині за білими масивними дверми.
