Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Усі мисливці як один поглянули на Колпика. Хлопчина мовчки показав учасникам на Чорні гори, які вже майоріли на горизонті.

— Щось мені тут не подобається, — озвався Гібді, коли вони усім гуртом вийшли на битий шлях. — Принцик щось мудрує.

— Наприклад? — запитав для підтримання розмови Фалмін, хоча йому, чесно кажучи, було однаково.

— Дуже дивно, що він не вийшов до нас і не дав свої настанови. Є незвичним і те, що чародій швидко пішов, навіть не давши в себе про щось розпитати.

— Принци і чародії — це пихатий народ, Гібді, тому ніколи не дивуйся їхнім дивацтвам, оскільки ми для них просто інструмент, іграшка.

— Ти настільки впевнено про це говориш, наче уже відчув це на своїй шкірі.

— Так воно і є.

— Не розповіси?

— Ні, принаймні не зараз.

Гном мовчки відвернув свою голову від чаклуна, подивився на чоловіків, які їхали біля нього. Було видно, що із головного табору майже ніхто не вийшов, а ті, хто і вціліли після нічних гулянь, розбіглися, наче миші.

Тепер учасниками були все ті ж гноми, Фалмін, двоє братів ельфів, благородний лицар із Канйора, бісів покидьок Ланерад і троє мудил у чорних накидках, які постійно трималися осторонь і що тай робили, так це подивлялися на Фалміна підлими поглядами.

Розмов не було, ніхто не прагнув знайомитись, кожен був сам за себе. Лише перед самим прибуттям, до чаклуна під'їхав на своєму коні Аранод. Був він на цілу голову вищий, а міцні обладунки із сірої канйорської сталі робили його вдвічі більшим за Фалміна.

— Пане Фалміне, іменем усіх Мудреців! Яка зустріч, — сказав шанобливо канйорець, схиливши голову. — Радий вас бачити.

У словах лицаря не було підколки чи якоїсь зверхності, тому чаклун відповів так само привітно та спокійно.

— Моя радість бачити вас взаємна.

— Ах, настільки взаємна? — лицар усміхнувся своїми зеленими очима. — Останнім часом мене все більше раді бачити в подібних компаніях.

— Це правильно, пане Араноде, оскільки ви влилися в ряди борців із створіннями, які можуть загрожувати безпеці людей. За це вам шана.

— О, ці слова із ваших вуст як ніколи радують мене. Та краще, давайте про інше, — чоловік завернув свої короткі вусики в кілечка. — Як гадаєте, що нас чекає у цьому…монастирі?

— Важко сказати. Там може бути будь-що.

— Навіть немає припущень?

– Є, але вони настільки поверхневі, що не варті бути озвученими.

Аранод хмикнув, поплескав свого дестрієра [6] по гриві, наче таким чином заспокоюючись.

— В одному із трактів я нещодавно чув, як ви вбили Стрілета, сірого дракона із Люнмарвського озера. — шанобливо сказав лицар, глянувши у вічі Фалміну, — Та бестія п’ятьох людей ізжерла, а ще перекривала прохід торговців із Норенгарда до Андура. Певно, чималу нагороду ви тоді отримали!

Фалмін виду не подав, але для себе зрозумів, що Аранод ще не знає усіх неписаних законів, яких дотримувалися такі ось мисливці, як вони. Один із них говорив, що ніхто із їхньої колегії не повинен виголошувати розмір винагороди за те чи інше замовлення, а тим паче говорити про це іншому мисливцеві.

— По правді кажучи, я нічого тоді не отримав, пане Араноде. Змій пішов на дно озера, але перед тим добряче мене поранив, і я дивом вибрався звідти живим. Якби не добрі люди, що якраз трапилися шляхом, я б уже захолов серед заметів Льодяної пустелі.

Аранод роззявив рота, щиро захоплюючись доблестю та вправністю Фалміна, а ще його відвагою.

— Воістину! Якби було побільше таких людей, цей світ би змінився на краще!

— Яких людей? — не зрозумів Фалмін.

— Як ви і ті благородні люди, котрі врятували вас від холодної смерті! Взаємопоміч, доблесний пане, саме це врятує нас від зла! Не отримавши золота, ви отримали повагу місцевих жителів, а ще мою особисту. Клянуся Мудрецями, такі подвиги повинні бути оспівані в баладах!

— Ага, баладами зимою не наїсишся…

— Що ви кажете, Фалміне?

— Нічого, Араноде. Вам почулося.

Вони ще довгенько розмовляли, в основному про подвиги лицаря та Канйор. Фалмін навмисно задавав багато запитань, аби відвести тему розмови від себе. Розмову перервав Грівар, який нахабно під’їхав до Фалміна, даючи знати, що є розмова.

— Шкода, що ми не договорили, однак сподіваюся, що після вдалого полювання ми продовжимо. — з усмішкою промовив Аранод, плеснувши Фалміна дружньо по спині.

— Неодмінно.

Вони роз'їхалися в різні сторони, Грівар проводжав канйорського лицаря підозрілим поглядом.

— Ну, що вивідав? — спитав гном, коли на них ніхто не звертав уваги.

— Що вивідав?

— Ну, від цього лицарька? — бородань з-під лоба подивився на Аранода, який саме годував свого дестрієра яблуком. — Він мені не подобається.

— Тобі ніхто не подобається, мій друже, — усміхнувся Фалмін. — Але ти не маєш рацію, він нічого не вивідував, так, бесіда двох мисливців.

— Хм, я за ним придивлюся.