Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Чаклун, тримаючи меча напоготові, рушив вперед і помітив стіну, яка огинала залу півколом. Він на щось наступив, здійнявся невеличкий шум і Фалмін завмер.

Відповідь не послідувала, ані реву, ані іншого страшного звуку. Пішов далі, розуміючи, що рано чи пізно, тримаючись біля стіни, дійде до виходу. На половині дороги зупинився, вдивився у темінь, від якої починали боліти очі. Зненацька позаду почув скрегіт. Щось шаруділо по плитці, швидко наближалося. Фалмін зігнув коліна, виставив меча в горизонтальне положення, аби з півобороту нанести удар. Щось йому підсказало, що потрібно зачекати, підпустити істоту до себе.

Це врятувало йому життя.

Щось підскочило до нього, тихенько пискнуло. Відчув, як об ногу треться щось мале та тверде. Повільно повернувся тулубом до істотки, яка прийнялася нюхати його, наче собака. Стало ясно, що це створіння загрози не несе.

Фалмін повільно опустився на коліно, переклав меча в ліву руку, а вільну простягнув до істотки, яка тихенько пискнула. Намацав велику голову, потім провів пальцями по крильцях, які періодично тріпалися, наче воно намагалося полетіти. За мить збагнув, хто зараз перед ним, але рев, який пролунав неподалік, змусив миттєво зосередитися й встати на ноги.

Праворуч, із коридора, з якого він вийшов, лунало громоподібне ричання. А тоді зненацька звідти вилетіла ціла хмара вогню. Фалмін миттю зреагував, схопився за істотку, стрибнув до стіни, затулившись рукою. Вогонь пролетів повз, але павутина та уламки меблів, що лежали в залі, спалахнули наче сірники, освітивши більше, ніж половину приміщення.

Фалмін поблід.

Чаклуна оточило більше десятка невеликих за розміром драконів. Під пахвою в нього сидів ще менший дракончик, який перелякано водив оченятами та притулився до чаклуна своїм випуклим животиком. Дракони не нападали, лише моторошно дивилися на приблуду, яка порушила їхній спокій.

Фалмін не знав, що робити. Але дракончик, який нарештів оговтався від переляку, вскочив, тріпонув крильцями, заричав смішним риком на драконів, які, на превелике здивування чаклуна, одразу розбрелися по кутках.

Драконеня сильно ткнуло Фалміна під ребро, а саме побігло кудись у темряву, даючи знати, що потрібно йти за ним.

«Воно або приведе мене до спасіння, або до смерті, — подумав про себе чоловік, після чого, не довго думаючи, підвівся і побіг за дракончиком».

Незважаючи на свої розміри й великий живіт, маленьке змієня жваво бігло вперед, змушуючи пильно за собою стежити. Фалмін двічі за щось зачіплявся, але піднімався та продовжував цю біганину в темряві. Вони тричі повернули, навіть один раз піднялися сходами.

Невдовзі чаклун побачив, що попереду майорить величезний прохід. Чоловік збавив хід. Заплющив очі через світло, від якого встиг відвикнути. Коли зір відновився, він розгублено й трішки невпевнено покрокував вперед. Пройшов через прохід і опинився на великому плато, схожому на язика, який випирав із скелі. Тільки зараз чаклун побачив істоту, яка уважно дивилася на нього жовтогарячими очима.

Чаклун остовпів.

— Схоже, я помер, — сказав вголос, не вірячи своїм очам.

Він не раз чув легенди про вищих драконів, істот, які вражали своєю могутністю, величчю та мудрістю. Не один раз і бився проти таких противників, які змушували боротися за власне життя, а не за здобич. Але те, що чаклун бачив зараз, здавалося сном.

Дракон сидів на задніх лапах, а повністю розкриті крила, такі ж неосяжні, як і довга шия, сягали меншою мірою декількох десятків метрів. Голова, схожа на великий плаский камінець, здавалася нерухомою, а ніс постійно випускав рідкий пар. Луска красиво виблискувала, наче відполерована.

Чаклун не раз бачив схожих створінь, але саме колір змусив людину втратити дар мови. Це був чистокровний чорний дракон, найрідкісніший серед своїх братів.

— Неочікувана зустріч у неочікуваному місці, — сказав велетень милозвучним голосом, який наче шпиця в'їдався в мозок. — Дійсно, цей світ дивує мене з кожним разом все більше, — дракон був незворушним, здавалося, що й паща його не відкривається. — Підійди ближче, людино, аби я краще тебе роздивився.

Фалмін, все ще переборюючи в собі крихти невпевненості, зробив декілька кроків назустріч, не відриваючи очей від морди дракона, яка зобразила щось подібне на усмішку, виставивши на показ ряд гострих зубів. Чаклун ніколи не бачив, аби дракони посміхалися.

— Ааа, так, так, так, це ж усім відомий Благандійський Чаклун, Фалмін із Мальгарда! — закричав голосно дракон, від чого затремтіли самі скелі, а Фалмін ще більше побілів. — Великий воїн та вбивця драконів, мантикор, псайкерів, грифонів, артигрифів, гарпій, королівських віверн, кам'яних стругів та ловогірів! Я усіх перерахував? — Фалмін не відповідав, лише слухав. — Чутки про твої діяння дійшли й до мене, воїне, тому можу вважати, що ти заслуговуєш знати моє ім'я. Звати мене — Яленіраведдін!

Дракон награно із шаною схилив голову, однак погляд його був повний презирства і ненависті.

— Відчуття підсказувало мені, що день має видатися цікавим. І справді! Вбивця прийшов у наше лігво, бажаючи завдати шкоди моїм братам, яких я оберігаю. Чи знаєш ти, хто я такий, вбивце?

— Гляйгарн. Або ж людською мовою — чорний дракон. Пастир усіх братів своїх. — Фалмін, остаточно опанувавши себе, шанобливо схилився перед драконом.

Яленіраведдін, здавалося, був здивований такою поведінкою, проте все ще залишався нерухомим. В свою чергу, вбивця драконів пам’ятав із книг, що чорні дракони дуже любили, коли до них виявляли повагу.

— Виявляти пошану до свого противника може далеко не кожен, — сказав вже більш спокійно дракон. — Це якість виключно благородного воїна, людино, а мені мало віриться, що ти справді такий.