Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Як давно… — відьмак кашлянув. — Як давно, кажеш, сталося?..

— Рівно місяць тому.

— А люди працюють, наче все в порядку?

— На деревне вугілля, — пояснив Пінетті,— існує величезний попит. Тільки деревне вугілля дозволяє при спаленні отримати температуру, яка уможливлює плавку металу. Гутні печі під Доріаном та Горс Веленом не зуміли б функціонувати без вугілля, а гутництво— найважливіший промисел, що найшвидше розвивається. Завдяки попиту вуглярство— прибуткове заняття, а економіка, відьмаче, вона як природа й порожнечі не терпить. Убитих курявників поховали оно там, бачиш курган? Свіжий пісок же жовтіє. А на їхнє місце прийшли нові. Мелер димить, життя йде далі.

Вони спішилися. Курявники не звертали на них уваги, надто зайняті. Якщо хтось ними цікавився, так це жінки й діти, яких кілька бігало поміж куренями.

— Авжеж. — Пінетті відгадав запитання раніше, ніж відьмак його промовив. — Серед похованих під курганом також були діти. Троє. Три жінки. Дев’ять чоловіків та підлітків. Ходімо за мною.

Вони увійшли між штабелями деревини, що тут сушилася.

— Кількох чоловіків, — сказав чародій, — убили на місці, розвалили їм голови. Решту обезвладнили, підрізавши гострим інструментом сухожилля на ногах. У багатьох, у тому числі й у дітей, були додатково поламані руки. Тих, кого обезвладнили, повбивали. Перерізали глотки, розсікали черева, розпанахували грудні клітки. Здирали шкіру зі спин, скальпували. Одній із жінок…

— Досить. — Відьмак дивився на чорні патьоки крові, що все ще було видно на березових колодах. — Досить, Пінетті.

— Варто, аби ти знав, з ким… з чим ми маємо справу.

— Я вже знаю.

— Тоді тільки останні деталі. Не дорахувалися тіл. У всіх убитих відрізали голови. І склали їх у піраміду отут, саме на цьому місці. Голів було п’ятнадцять, тіл— тринадцять. Два тіла зникли.

— Майже за ідентичною схемою, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправилися й з мешканцями двох інших оселищ, у Тисах та Бугелях. У Тисах убито дев’ятеро людей, у Бугелях— дванадцятеро. Візьму тебе туди вранці. Сьогодні ще заглянемо до Нової Смолярні, це недалечко. Побачиш, як виглядає виробництво деревної смоли та дьогтю. Коли наступного разу прийдеться тобі шмарувати щось дьогтем, будеш знати, звідки ото взявся.

— Маю запитання.

— Слухаю.

— Ви й справді мусили вдаватися до шантажу? Не вірили, що я з власної волі прибуду до Ріссбергу?

— Думки розділилися.

— Засадити мене в Кераці до ями, потім звільнити, але все ще погрожувати судом— чия то була ідея? Хто це вирішив? Корал, вірно?

Пінетті глянув на нього. Дивився довго.

— Вірно, — сказав нарешті.— Це була її ідея. Та її план. Засадити тебе, звільнити та погрожувати. А наприкінці зробити так, аби справу закрили. Це останнє вона зробила відразу після твого виїзду, справа твоя в Кераці зараз чиста, як сльоза. Маєш іще запитання? Ні? Тож їдьмо до Нової Смолярні, подивимося на дьоготь. Тоді відкрию телепорт і повернемося до Ріссбергу. Увечері хотів би я ще вискочити з мушкою на мою річку. Мошкари повно— форель жируватиме… Ловив ти колись, відьмаче? Подобається тобі риболовля?

— Ловлю, коли хочу рибу. Завжди вожу із собою лінь.

Пінетті мовчав довго.

— Лінь, — сказав нарешті дивним тоном. — Нитка зі свинцевим грузилом. З багатьма гачками. На які ти насаджуєш черв’яків.

— Так. А що?

— Нічого. Дарма я питав.

* * *

Він прямував до Сосниці, ще одного поселення вуглярів, коли ліс раптом завмер. Заніміли сойки; наче ножем відрізаний, стих крик сорок, раптово урвалося торохтіння дятла. Ліс завмер у жаху.

Ґеральт погнав кобилу галопом.

Смерть— то наш одвічний товариш. Завжди йде вона зліва, на відстані простягнутої руки від нас. Це єдиний мудрий наставник, на якого може розраховувати воїн. Якщо здається йому, що все йде недобре й що за мить буде його знищено, воїн може повернутися до смерті та запитати, чи воно насправді так є. Смерть тоді відповість йому, що він помиляється, що важливий тільки її дотик. «А я ще тебе не торкнулася», — скаже вона.

Карлос Кастанеда. Подорож в Ікстлан

Розділ 11

Мелер у Сосниці було збудовано поблизу вирубки, вуглярі використовували залишки деревини, що залишилися після вирубки. Випалювання вугілля розпочалося тут недавно; з вершини пагорба, ніби з кратера вулкана, підіймався стовп жовтуватого й дуже смердючого диму. Запах диму не стримував смороду смерті, що здіймався над галявиною.

Ґеральт зіскочив із коня. І дістав меч.

Перший труп, позбавлений голови й обох стоп, він побачив поряд із мелером, кров забризкала горбик землі. Трохи далі лежали три наступні тіла, знівечені так, що й розпізнати було неможливо. Кров всоталася в лісовий пісок, залишивши червоні плями.

Ближче до середини галявини й обкладеного камінням вогнища лежали ще два трупи, чоловічий та жіночий. У чоловіка було розірвано горло, розшарпане так, що виднілися шийні хребці. Жінка верхньою частиною тіла лежала у вогнищі, у попелі, обліплена кашею з перекинутого казана.

Трохи далі, біля стосу дров, лежала дитина, хлопчик років, може, п’яти. Був роздертий навпіл. Хтось— а скоріше щось— схопило його за обидві ніжки та роздерло.

Він помітив і наступний труп: цей мав розпороте черево й витягнуті кишки. На повну довжину, чи то на якийсь сажень товстого кишечника та три з гаком сажні тонкого. Кишки прямою лискучою синьо-рожевою лінією тягнулися від трупа до куреня з хвойного гілля, зникали всередині.

Усередині, на примітивній постелі, лежав навзнак худий чоловічок. Відразу кидалося в очі, що був він тут зовсім не на місці. Багата одежа його вся була в крові, просякнута нею наскрізь. Але відьмак не помітив, аби вона лилася, сочилася чи дзюркотіла з якихось головних кровоносних судин.

Він відразу впізнав укрите засохлою кров’ю обличчя. Був це той довговолосий худий та трохи жінкоподібний красунчик Сорель Дегерлунд, як представили його відьмакові на аудієнції в Ортолана. Тоді на ньому також був плащ, обшитий позументами, та гаптований дублет; як й інші чародії, він сидів за столом і— як усі— дивився на відьмака з погано прихованим невдоволенням. А тепер він лежав, непритомний, у вуглярському курені, увесь у крові, а зап’ясток правої руки мав обкручений людськими кишками. Вийнятими з черевної порожнини трупа, що лежав кроків за десять далі.

Відьмак сковтнув слину. «Зарубати його, — подумав він, — поки він непритомний? Цього очікують Пінетті й Цара? Убити енергумена? Прибрати гоета, який забавляється викликанням демонів?»

Із замисленості його вирвав стогін. Сорель Дегерлунд, схоже, приходив до тями. Він підняв голову, застогнав, знову повалився на постіль. Потім