Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Ми інсценізуємо твій від’їзд, — відповів Пінетті.— Твоє подальше перебування в замку буде секретом. Повір, існує магія, що гарантує секретність того, що секретом має залишатися. Ми зуміємо, повір, скористатися такою магією.

— Тож, по-вашому, щоденне патрулювання має сенс?

— Має. Роби своє, відьмаче. Про решту не турбуйся.

Ґеральт урочисто пообіцяв собі не турбуватися. Утім, певні сумніви він мав. І не до кінця вірив чародіям. Були в нього свої підозри.

Але не мав наміру їх оприлюднювати.

* * *

На Плохачевому порубі завзято цюкали сокири та шурхали пилки, пахло свіжим деревом та живицею. Затятим проріджуванням лісу займалися тут лісоруб Плохач із численною родиною. Старші члени родини рубали та пиляли, молодші обрубували на звалених стовбурах гілля, наймолодші носили хмиз. Плохач побачив Ґеральта, убив сокиру в дерево, витер чоло.

— Привіт. — Відьмак під’їхав ближче. — Що тут у вас? Усе добре?

Плохач дивився на нього довго й похмуро.

— Погано, — сказав нарешті.

— Бо?

Плохач мовчав довго.

— Пилку покрали, — прогарчав нарешті.— Покрали пилку! Як це так, га? Чого ви по вирубках їздите, пане, га? А Торквіль зі своїми по лісах крутиться чого, га? Ніби сторожите, га? А пилки покрадають!

— Я цим займуся, — гладенько збрехав Ґеральт. — Займуся цією справою. Бувайте.

Плохач сплюнув.

* * *

На наступному порубі, цього разу Дудковому, усе було в порядку, ніхто Дудкові не загрожував і, певно, нічого не вкрав. Ґеральт навіть не став стримувати Плітку. Попрямував до наступної оселі. Яка звалася Варильнею.

* * *

Переміщення між поселеннями полегшували лісові дороги, розриті колесами возів. Ґеральт натикався на запряжки часто, і ті, що було навантажено лісовою продукцією, так і на порожні, що тільки-но по вантаж їхали. Траплялися також групки піших мандрівників, рух був на диво потужним. Навіть у гущавині рідко бувало геть безлюдно. Над папоротями, наче хребет нарвала з морських хвиль, випірнав інколи зад баби, яка навкарачки збирала ягоди чи інші дари лісу. Поміж деревами непевною ходою сунуло часом щось, що з вигляду й постави нагадувало зомбі, а в реальності було дідуганом, який шукав гриби. Інколи щось ламало хмиз із шаленим вереском— були це діти, утіха лісорубів та вуглярів, озброєні луками з паличок та шнурків. Дивовижно, скільки шкоди за допомогою такого примітивного знаряддя ця втіха могла завдати природі. Лякала думка, що колись утіха підросте й візьметься за знаряддя професійне.

* * *

У поселенні Варильня також панував спокій, нічого не заважало тут праці й не загрожувало працюючим, а назву свою— настільки оригінальну— брало воно від вареного тут поташу, засобу цінного для ремесла скляного та миловарного. Поташ, як пояснили Ґеральтові чародії, отримували з попелу деревного вугілля, що в цій місцині випалювали. Ґеральт уже відвідав— і мав намір відвідати сьогодні ще— навколишні поселення вуглярів. Найближче мало назву Дубовець, а дорога до нього дійсно вела поряд із чималим скупченням величезних кількасотрічних дубів. Навіть у полудень, навіть при повному сонці під дубами завжди лежала похмура тінь.

Це саме біля дубів десь із тиждень тому Ґеральт уперше зустрів констебля Торквіля та його загін.

* * *

Коли вони чвалом вилетіли з-за дубів та оточили його з усіх боків у зеленому маскувальному одягу, із довгими луками за спинами, Ґеральт спочатку сприйняв їх за Лісничих— членів славетної добровільної парамілітарної організації, яка сама себе називала Стражниками Пущі й займалася полюванням на нелюдів, особливо на ельфів та дріад, та їхнім убивством витонченими способами. Бувало, що Лісничі звинувачували лісових подорожніх у сприянні нелюдям або в торгівлі з ними, а за те й інше з їхнього боку загрожувало лінчування, а довести, що не винен, було важко. Тож зустріч біля дубів могла стати досить небезпечною— і Ґеральт тоді зітхнув із полегшенням, коли зелені вершники виявилися охоронцями права при виконанні своїх обов’язків. Командир їхній, засмаглий тип із проникливим поглядом, який назвався констеблем на службі бейліфа з Горс Велена, зухвало та незичливо зажадав від Ґеральта назватися, а коли почув, хто перед ним, зажадав побачити відьмачий знак. Медальйон із зубатим вовком мало того, що був визнаний за задовільний доказ, так ще й збудив явне здивування захисника закону. А його повага, здавалося, охопила й самого Ґеральта. Констебль зліз із коня, попросив відьмака зробити те саме й запросив на хвилинну розмову.

— Я Франс Торквіль. — Констебль відкинув видимість нелюб’язного служаки й показав себе людиною спокійною й конкретною. — А ти той самий Ґеральт із Рівії, який місяць тому в Ансегісі врятував від смерті жінку та дитину, убивши потвору-людожера.

Ґеральт стиснув щелепи. Він щасливо забув уже про Ансегіс, про потвору з пластиною та про чоловіка, який загинув із його провини. Це довго його гризло, але врешті він зумів переконати самого себе, що зробив рівно стільки, скільки зумів, що врятував двох і що потвора вже не вб’є нікого. Тепер усе повернулося.

Франс Торквіль, певно, не зауважив хмари, яка після його слів зайшла на чоло відьмака. А якщо й помітив, то не перейнявся тим.

— Виходить, відьмаче, — сказав він, — що ми обидва з тих само причин по цих хащах лазимо. Погані речі почали на Тукайському узгір’ї діятися, і чимало поганих сталося тут випадків. І саме час покласти цьому край. Після різанини в Бугелях я радив чародіям у Ріссберзі, аби найняли відьмака. Видно, вони послухалися, хоча раніше слухати не полюбляли.

Констебль зняв капелюха та обтрусив із нього хвою й насіння. Капелюх його був ідентичного фасону з Любистковим, тільки що з фетру гіршої якості. І замість пера білої чаплі декорований був пером фазанячим.

— Я вже чимало часу закон та порядок на Узгір’ї пильную, — продовжив констебль, дивлячись Ґеральтові в очі.— Не вихваляючись, упіймав я не одного злочинця, не одним сухе гілля прикрасив. Але те, що останнім часом тут діється… На це потрібно додатково когось такого, як ти. Когось, хто на чарах знається й на монстрах розуміється, хто ані потвори, ані упиря, ані дракона не злякається. Тож добре, станемо разом сторожити та людей охороняти. Я— за мої невеличкі гроші, ти— за кошт чарівників. І скільки ж, цікаво, платять тобі за цю роботу?

«П’ятсот новіградських крон, переведених на банківський рахунок авансом, — не мав наміру розповідати Ґеральт. — За стільки купили мої послуги та мій час чародії з Ріссбергу. П’ятнадцять днів мого часу. А через п’ятнадцять днів незалежно від результату переведуть ще стільки ж. Чимало. Більш ніж задовільно».

— Ага, напевне, чимало платять. — Франс Торквіль