Зоряний пил - Ніл Гейман
Вони сиділи поряд. Капітан курив люльку. Його одяг був вкритий тонким шаром попелу. Коли він не курив, то просто жував мундштук, або чистив люльку довгим металевим інструментом, або знову заправляв її тютюном.
— Знаєш, — сказав капітан, вдивляючись у горизонт, — те, що ми вас підібрали — не просто щасливий збіг. Я не маю на увазі, що вам не пощастило. Я хочу сказати, що ми за вами наглядали — я і ще дехто у цих місцях.
— Але чому? — подивувався хлопець. — І як ви взагалі про нас дізналися?
У відповідь капітан прокреслив пальцем на мокрій дошці якусь загадкову фігуру.
— Схоже на замок, — сказав Трістран. Альберік підморгнув.
— Не варто говорити про це уголос, навіть тут, — попередив він. — Можеш вважати це братством.
Трістран уважно на нього подивився.
— То ви знайомі з маленьким кошлатим чоловічком, що ходить у великому капелюсі і носить за собою величезний клунок із крамом?
Капітан постукав люлькою по борту. Малюнок він вже встиг стерти.
— Еге ж. І він — не єдиний член братства, себто тих, хто зацікавлений у твоєму безпечному поверненні до Стіни. До речі, невеличке зауваження. Перекажи своїй юній леді: щоб ніхто не здогадався, хто вона насправді, їй слід час від часу вдавати, ніби вона їсть — ну хоч трохи.
— Я ніколи не згадував про Стіну у вашій присутності, — здивувався Трістран. — Коли ви запитали, звідки ми, я вказав назад, а на питання, куди ми йдемо, вказав уперед!
— Молодець, — відповів капітан. — Так і треба.
Пішов наступний тиждень, і на п’ятий день Меґґот заявила, що Іванні вже можна знімати з ноги шину. Вона зрізала саморобні бинти, а Іванна спробувала ходити по палубі, тримаючись за поручні. Незабаром вона вже легко пересувалася по кораблю, хоч трохи й накульгувала.
На шостий день був потужний шторм, і моряки впіймали у мідну скриню цілих шість блискавок. На сьомий день корабель увійшов до гавані. Трістран та Іванна розпрощалися з капітаном і з командою нейтрального судна «Пропажа». Меґґот подарувала Трістрану маленький горщик зеленої мазі — для його руки і для ноги Іванни. Капітан дав йому з собою шкіряну сумку з сушеним м’ясом, фруктами і тютюном, а також кресало («Бери, хлопче, не переймайся. Ми ж однаково будемо провіант закуповувати!»), а Меґґот подарувала дівчині синю шовкову сукню, розшиту срібними зірочками і півмісяцями («Тобі воно однаково більше пасує, ніж мені!»)
Вони пришвартувалися поряд із дюжиною таких само небесних кораблів біля верхівки величезного дерева, у стовбурі якого було влаштовано сотні кімнат. Тут жили люди, гноми, карлики, сільвани та інші створіння, ще більш дивні. Навколо стовбура звивалися гвинтові сходи, якими Трістран із зіркою обережно спустилися. Трістранові було приємно знову стояти на твердій землі, але він трохи жалкував — так, наче торкнувшись землі, втратив щось дуже цінне.
Дерево-гавань сховалося за горизонтом лише через три дні шляху.
Вони йшли курною дорогою на захід — туди, де заходить сонце. Спати зупинялися у кущах. Трістран їв горіхи й фрукти, що росли на деревах, а пив із чистих струмків. Інші подорожні їм майже не траплялися. Коли була можливість, мандрівники зупинялися на фермах. Протягом дня Трістран допомагав по господарству, за що отримував вечерю й нічліг у хліву. Зрідка, у містах і селах, вони могли зупинитися у корчмі — помитися, поспати і поїсти (Іванна також вдавала, що їсть).
У містечку Сімкок-Підгірний Трістран з Іванною натрапили на зграю гоблінів-найманців. Ця зустріч могла скінчитися вельми сумно — Трістран провів би решту життя в підземеллях, беручи участь у нескінченних гоблінських війнах. Його врятували меткий розум і гострий язик Іванни. У Берінгедзькому лісі хлопцеві вдалося настрахати величезного рудого орла, котрий збирався віднести їх до себе у гніздо на поживу малечі. Орел не боявся нічого, крім вогню.
У корчмі в Фулькстоні Трістранові вдалося зірвати овації — він процитував напам’ять усього «Кубла-хана», двадцять другий псалом та монолог з «Венеціанського купця» і вірш про хлопчика, що один залишився на палубі під час пожежі на кораблі. Усе це він вивчив у шкільні роки. Трістран подумки благословив пані Черрі за те, що доводилося стільки усього вчити напам’ять. Аж раптом стало зрозуміло, що жителі Фулькстона вирішили залишити його у себе назавжди і зробити новим міським бардом. Довелося Трістранові й Іванні тікати з міста серед ночі, і вдалося це лише завдяки тому, що зірка у якийсь невідомий спосіб вмовила усіх міських собак не гавкати на втікачів.
Трістранове обличчя від сонця засмагло до темно-горіхового кольору, а його одяг вицвів до кольору іржі й пилу. Іванна залишалася все такою ж місячно-блідою, і скільки б вони не пройшли доріг, не переставала шкутильгати.
Якось увечері, спинившись на краю густого лісу, Трістран почув щось дивовижне: прекрасну мелодію, дивну й затяжну. В уяві хлопця відразу спалахнули яскраві видіння, а серце переповнилося подивом і захопленням. Слухаючи цю музику, він думав про безмежжя, про величезні прозорі сфери, що поволі оберталися у нескінченному небесному просторі. Ця мелодія мовби підняла його і понесла кудись удалину.
Трістран не знав, скільки пройшло часу — кілька годин чи лічені хвилини — але врешті-решт усе скінчилося. Хлопець зітхнув.
— Як чудово, — прошепотів він.
Зірка мимоволі всміхнулася, а очі її засяяли.
— Дякую, — сказала вона. — Раніше просто якось настрою не було співати.
— Ніколи такого не чув.
— Бувало, ми з сестрами співали уночі, — розповіла Іванна. — Пісні на зразок цієї — про Місяць, про природу часу, про радість сяйва у небі і про самоту.
— Вибач, — сказав Трістран.
— Та не вибачайся, — відповіла зірка. — Принаймні я досі жива. Мені ще пощастило, що я впала на землю Чарівної Країни. І мабуть, пощастило, що я зустріла тебе.
— Дякую, — сказав Трістран.
— Будь ласка, — відповіла зірка. Тепер була її черга зітхнути і довго дивитися у небо крізь гілки дерев.
Трістран шукав, чим поснідати. Він знайшов декілька молодих грибів-дощовиків і дику сливу, всю покриту пурпуровими плодами, вже перестиглими і висохлими майже до стану чорносливу. Аж раптом хлопець помітив на землі пташку.
Він навіть не намагався її впіймати, бо ще не забув вражаючий випадок, що трапився кілька тижнів тому. Тоді йому майже вдалося впіймати великого сіро-коричневого зайця. Вислизнувши в останню мить, заєць відбіг до краю лісу й презирливо мовив: «Можеш собою пишатися, от що я тобі скажу», і зник у густій траві. Але ця пташка була надзвичайно гарна: завбільшки як фазан,
