Зоряний пил - Ніл Гейман

— Вина, мілорде? — запитала жінка середніх років, вбрана у багряне плаття, щойно Праймус ввійшов до корчми.

— На жаль, відмовлюся, — похитав головою той. — Є в мене один забобон. Я дав обітницю пити тільки своє вино і їсти лише власноруч приготовану їжу, поки не побачу холодний труп свого брата. Так вчиню і тут, якщо ви не заперечуєте. Звичайно, я заплачу повну ціну — так, наче купив вино у вас. Якщо не важко, поставте мою пляшку біля каміна, бо вона трохи прохолола. І ще: зі мною приїхав супутник — хлопець, що доглядає за кіньми. На відміну від мене, він таких обітниць не давав, тож було б добре, якби ви відправили до нього слугу з кухлем гарячого елю — хай трохи зігріється.

Зробивши реверанс, покоївка побігла на кухню.

— Шановний господарю, — звернувся Праймус до білобородого шинкаря, — чи є у цьому закутку вільні місця? Чи стелите ви у спальнях солом’яні матраци? Чи опалюються спальні? До речі, дуже радий бачити біля каміна бляшані ночви: якщо у вас знайдеться трохи окропу, я прийняв би ванну — за умови, що це обійдеться мені не дорожче за одну срібну монетку.

Шинкар подивився на дружину, а вона відповіла:

— Ліжка у нас прекрасні. Зараз скажу покоївці, щоб розпалила у кімнатах вогонь — для вас і для вашого супутника.

Праймус зняв промоклу чорну рясу і повішав її біля вогню поряд з блакитним платтям зірки. Обернувшись, він побачив за столом юну леді.

— Ще одна гостя? — запитав він. — Радий знайомству, міледі! Оце-то негода надворі…

Тут зі стайні почувся голосний шум.

— Мабуть, щось сполохало коней, — стривожився Праймус.

— Видно, грому злякалися, — сказала дружина корчмаря.

— Може й так, — погодився Праймус. Його увагою заволоділо щось інше. Він підійшов до зірки і на кілька секунд завмер, дивлячись їй в очі.

— У вас… — затинаючись, почав він, і впевнено продовжив: — У вас — топаз мого батька, камінь Влади Штормгольда.

Дівчина дивилася на нього блакитними очима.

— Що ж, тоді попросіть його в мене, і я більше не муситиму скрізь із ним носитися.

До краю столу підбігла дружина корчмаря.

— Дорогенький, — суворо сказала вона, — я не дозволю вам чіплятися до інших гостей.

Погляд Праймуса впав на чорні ножі, що лежали на столі, і упізнав їх: ці ножі, як і їх назви, він бачив у давніх сувоях зі сховища Штормгольда. Ножі були стародавні — з Першої Епохи світу.

Двері корчми з гуркотом відчинилися, і забіг Трістран.

— Праймусе! — гукнув він. — Мене хотіли отруїти!

Лорд Праймус схопився за ручку короткого меча — але не встиг витягнути його з піхов: королева відьом вхопила свій довгий ніж і одним вправним рухом перерізала йому горло.

Це сталося так швидко, що Трістран нічого не зрозумів. Щойно він увійшов, побачив зірку, лорда Праймуса, корчмаря і його дивну родину — а наступної миті при світлі каміна струменів багряний фонтан крові.

— Ловіть його! — крикнула жінка в багряному платті. — Хапайте цього покидька!

Біллі і дівчинка-служниця кинулися на Трістрана — і тут до корчми увірвався єдиноріг.

Трістран ледве встиг відбігти. Скакун здійнявся на задні і ударом гострого копита запустив дівча в повітря.

Опустивши голову, Біллі побіг на єдинорога, неначе збирався буцатися лобом. Єдиноріг теж схилив голову йому назустріч, і корчмар безславно загинув на вістрі рогу.

— От дурний! — заверещала його дружина, і сама напала на єдинорога з ножами в обох руках. Її правиця вже була по лікоть у крові — такого ж кольору, як плаття.

Трістран навкарачки поповз до каміна. У лівій руці він стискав шматок воску — усе, що залишилося від чарівної свічки, завдяки якій він зміг сюди потрапити. Він розім’яв віск у руці, зробивши його м’яким і податливим.

«Тільки б спрацювало», — думав він, сподіваючись, що дерево знало, що каже.

Десь позаду скрикнув од болю єдиноріг. Трістран відірвав від свого рукава тонку смужку тканини і огорнув її воском.

— Що відбувається? — запитала зірка, навкарачки підповзаючи до Трістрана.

— Сам не знаю, — признався той.

Почувся крик відьми: єдиноріг пронизав рогом її плече. Мотнувши головою, він переможно підняв її, щоб шпурнути на підлогу і добити гострими копитами. Та незважаючи на проколоте плече, відьма вивернулася і всадила чорний ніж в око єдинорогові — по саму ручку, до глибини черепа.

Звір опустився на підлогу корчми, і з нього полилася кров — з ока, з рота, з рани на боці. Спершу він стояв на колінах, потім упав на бік, і життя залишило його тіло. Рябий язик безпорадно звисав з нерухомого рота.

Королева відьом звільнилася від рогу і насилу звелася на ноги, однією рукою затискаючи поранене плече, а в іншій тримаючи ножа.

Змірявши очима кімнату, вона побачила Трістрана й зірку на підлозі біля каміна. Важким, до болю повільним кроком вона рушила до них, з ножем у руках і посмішкою на губах.

— Палаюче золоте серце спокійної зірки набагато краще за тремтливе серденько переляканої зірочки, — промовила вона дивовижно спокійним голосом, як на людину з закривавленим обличчям. — Але серце навіть дуже переляканої зірки — все ж краще, ніж нічого.

Трістран вхопив зірку за руку.

— Вставай, — сказав він.

— Не можу, — щиро відповіла вона.

— Вставай, бо ми зараз обоє помремо, — суворо сказав Трістран, схоплюючись на ноги. Зірка кивнула і насилу, чіпляючись за нього, почала підніматися з підлоги.

— «Вставай, бо ми зараз обоє помремо?» — передражнила королева відьом. — Ви, діточки, і справді зараз помрете. Хоч стійте, хоч сідайте — мені байдуже.

З цими словами вона наблизилася ще на крок.

— А тепер, — сказав Трістран, правою рукою стискаючи долоньку зірки, а лівою тримаючи саморобну свічку, — а тепер — іди!

І він занурив лівицю просто у вогонь.

Біль від опіку був нестерпний, хотілося кричати. Королева відьом витріщилася на нього як на втілення безумства.

Нарешті імпровізований ґніт свічки спалахнув, зажеврів рівним блакитним вогником, і світ навколо Трістрана почав тремтіти.

— Будь ласка, йди, — благав він зірку. — Не відпускай моєї руки.

І вона насилу ступила крок вперед.

Корчма зникла, хоча відлуння криків королеви відьом ще якийсь час дзвеніло у вухах.

Вони опинилися під землею, і вогник свічки відбивався від мокрих печерних стін; ще крок — і вони були в пустелі з білого піску, залитій місячним світлом; на третьому кроці вони зависли десь високо над землею — далеко внизу виднілися пагорби, річки і дерева.