Зоряний пил - Ніл Гейман

Розділ восьмий

у котрому йдеться про замки в повітрі, і не лише про них

У горах світало. Грози, що дошкуляли протягом кількох останніх днів, нарешті скінчилися; повітря стало чистим і холодним.

Септімус, лорд Штормгольда, високий і схожий на ворона, увійшов до гірської ущелини, озираючись, неначе шукав щось втрачене. Він вів на мотузку бурого гірського поні, маленького і кошлатого. Коли прохід зробився ширшим, Септімус зупинився, немов знайшов шукане на узбіччі стежки. Це була маленька розбита колісниця, трохи більша за ті, в які зазвичай запрягають цапів. Вона була перекинута на бік. Біля колісниці лежало два трупи. Першим був білий цап зі скривавленою головою. Септімус підійшов до цапа, оглянув його, поворушив ногою голову. Скидалося на те, що цап загинув од поранення в лоба, рівно поміж рогами. Біля цапа лежав труп хлопця з дурнуватим виразом обличчя — мабуть, таким він був і за життя. На тілі хлопчика не було видно поранень, що могли б спричинити смерть — якщо не рахувати синця біля скроні.

За декілька ярдів од цих двох трупів з-за каменя виднівся ще один — блідий чоловік середніх років, в темному одязі; він лежав долілиць у калюжі крові. Септімус присів біля небіжчика навпочіпки і обережно підняв його голову за волосся. Поперек горла йшла глибока рана, від вуха до вуха. Септімус спантеличено розглядав труп. Обличчя було знайоме, але…

Раптом Септімус уривчасто розреготався — його сміх нагадував сухий кашель.

— Борода, — сказав він, уголос звертаючись до небіжчика. — Ти поголив бороду! Думав, я не впізнаю тебе без бороди, Праймусе!

Сірий Праймус-примара, що стояв серед інших братів, відповів:

— Так, Септімусе, врешті-решт ти впізнав би мене. Але це дозволило б мені виграти кілька секунд, коли я тебе вже помітив, а ти мене — ще ні.

Його мертвий голос прозвучав уранішнім вітром, що шарудів у гілках колючого куща.

Септімус підвівся. На сході з-поза гори Живіт починало сходити сонце, обрамляючи принца променями світла.

— Виходить, тепер я — вісімдесят другий лорд Штормгольда, — звернувся він до небіжчика і до самого себе. — А крім того, Повелитель Високих Скель, Сенешаль Башт і Шпилів, Хранитель Цитаделі, Верховний Вартовий гори Гуон і таке інше.

— Ти мав би рацію, братику, якби в тебе на шиї був Топаз Влади Штормгольда, — в’їдливо зазначив Квінтус.

— І про обов’язок помсти не забудь, — додав Секундус голосом вітру, що свистів в ущелині. — Тепер ти перш за все повинен помститися вбивці брата. Це закон крові.

Мовби почувши слова мертвих, Септімус похитав головою.

— Невже не можна було хоч кілька днів зачекати, брате Праймусе? — звернувся він до трупа. — Тоді тебе вбив би я. В мене вже все було сплановано. Зрозумівши, що тебе немає на «Серці мрії», я змушений був витрачати час на те, щоб вкрасти шлюпку, а потім знову вистежити тебе. А тепер мені ще й доведеться мститися за твій труп, і все заради закону крові й честі Штормгольда.

— Отже, вісімдесят другим лордом Штормгольда все ж таки стане Септімус, — зітхнув Терціус.

— Народна мудрість вчить нас не робити передчасних висновків, — зазначив Квінтус.

Септімус відійшов од трупів і помочився на сірий валун. Потім повернувся до тіла Праймуса.

— Якби тебе вбив я, можна було б покинути твоє тіло тут, — повідомив він. — Але це задоволення дісталося комусь іншому, тож тепер мені доведеться відвезти твої останки на високу скелю, щоб їх розклювали орли.

З важким стогоном Септімус підняв заклякле братове тіло і звалив його на спину поні. Побачивши на поясі небіжчика мішечок з кам’яними рунами, він зняв його і забрав собі.

— Дякую, братику, — поплескав він труп по спині.

— А бодай ти ними вдавився, якщо не помстишся тій суці, що перерізала мені горло, — відповів Праймус голосом гірських птахів, котрі щойно прокинулися і вітали новий день.

Вони пліч-о-пліч сиділи на щільній білій купчастій хмарі завбільшки як невелике місто. Хмара була м’якою і прохолодною. Її глибші шари були прохолодніші, тож Трістран якомога далі занурив у неї обпечену руку. Хмара чинила легкий опір, але руку таки прийняла. Зсередини вона здавалася розсипчастою і крижаною, щільною і водночас порожньою. Біль від опіку послабився, і у Трістрановій голові трохи прояснилося.

— Що ж, — нарешті сказав він, — здається, через мене все пішло не так.

Зірка сиділа поряд з ним, одягнена у той самий халат з корчми. Зламану ногу вона витягнула вперед і поклала на хмару.

— Ти врятував мені життя, — відгукнулася вона, трохи помовчавши. — Правильно?

— Напевно, можна сказати, що так.

— Ненавиджу тебе, — сказала зірка. — Я й раніше тебе ненавиділа, а тепер просто страх як ненавиджу.

Трістран поворушив обпеченою рукою у прохолоді хмари. Він був стомлений, в нього паморочилося в голові.

— Просто так, чи є причина?

— За законами мого народу, — відповіла зірка, — тепер, після того, як ти врятував мені життя, ти відповідаєш за мене, а я — за тебе. Я повинна скрізь ходити за тобою.

— А-а, — відповів Трістран. — То це ж добре, хіба ні?

— Я вважала б за краще провести решту життя, плентаючись на ланцюзі за огидним вовком, смердючою свинею чи болотяним гобліном, — спокійно пояснила вона.

— Та не такий я вже й поганий, можеш мені повірити, — сказав Трістран. — Особливо якщо зі мною краще познайомитися. Вибач за всю цю історію з ланцюгом. Нам, мабуть, варто почати усе спочатку — вдати, що цього не було. Отже, мене звуть Трістран Торн, дуже радий познайомитися.

Він простягнув дівчині здорову руку.

— Місяцю, захисти мене! — вигукнула зірка. — Та я швидше візьму за руку…

— Звісно, звісно, — перебив Трістран, не бажаючи дослухувати, з якою мерзотою його порівняють цього разу. — Але ж я за все вибачився. Почнімо спочатку. Мене звуть Трістран Торн, радий познайомитися.

Дівчина зітхнула.

Високо над землею повітря було розрідженим і холодним, але сонце зігрівало, а навколишні хмари здавалися Трістранові краєвидом небесного міста. Далеко внизу виднівся реальний світ: сонце ясно висвічувало кожне маленьке деревце, а звивисті ріки, що перетинали Чарівну Країну, видавалися блискучими слідами равликів.

— То що? — сказав Трістран.

— Еге, — сказала зірка. — Непоганий жарт, правда? Куди б ти не пішов, я мушу йти за тобою. Навіть якщо це мене вб’є. — Вона провела долонею по поверхні хмари, залишивши на ній слід. Потім