Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Та прибрала з обличчя клапоть тканини і притисла до грудей портфель. Шість місяців гонитви — і все заради цього? Від досади вона так стиснула ганчірку, що з-поміж пальців закапала чорна від сажі вода. Їй хотілося плакати. Вона б, напевно, саме так і зробила, якби все ще залишалася тією дитиною, якою була шість місяців тому.
Та відтоді багато що змінилося. А головне — змінилися вона. Якщо в неї нічого не вийде, то й Дім Давар не вистоїть. Шаллан відчула, що її рішучість подвоїлася, хоч вона й не змогла втримати кілька гірких сльозинок, що виступили в куточках очей. Ні, вона не здасться. Принаймні доти, доки Джасна не буде змушена закувати її в кайдани й не вимагатиме від властей, щоби ті вишпурнули її з міста.
На диво твердим кроком вона рушила в тому ж напрямку, у якому зникла Джасна. Шість місяців тому вона посвятила братів у свій продиктований відчаєм план. Вона стане підопічною Джасни Холін — ученої та єретички. Але не заради освіти. Не заради престижу. А для того, щоби дізнатися, де та зберігає свій Душезаклинач.
І тоді Шаллан вкраде його.
6
Міст № 4
«Мені холодно. Мамо, мені холодно. Мамо? Чому я все ще чую дощ? Він припиниться?» — записано вевішеса 1172 року зі слів приблизно шестирічної світлоокої дитини жіночої статі за 32 секунди до смерті.
Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду — понад сотня тисяч озброєних солдатів.
Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.
Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.
Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю — Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?
Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.
Але Каладіна не займали.
— Королівське військо, — озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. — Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.
Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.
Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране доверху та заплетене в складну зачіску, у якій поблискували заряджені аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал — принаймні на ту, якою вона стала під кінець. Жінка, ймовірно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офіцерів.
Твлакв почав був нахвалювати свій товар, але жінка звела вгору тендітну руку.
— Я бачу, що купую, — проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. — Хочу сама їх оглянути.
У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку — зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків — від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.
Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.
— Ці люди кволі та змарнілі від голоду, — сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. — Ти просиш два смарагдові броами за голову?
Твлакв укрився потом.
— Сторгуємося за півтора.
— А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.
— Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…
— Ні, — мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. — Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… — забачивши Каладіна, вона замовкла. — Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.
— Я так і думав, що цей раб вам сподобається, — проговорив Твлакв, підходячи до неї. — Він цілком…
Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь
