Брамник - Марина та Сергій Дяченко

Не встиг барон завершити свою в’їдливу тираду, як крильце індички спурхнуло з моєї тарілки, зробило коло над столом, капнуло соусом на годованку й увіткнулося в мій роззявлений рот. Ларт, очевидно, будь що, вирішив підтримати репутацію магів.

— Ах! — в один голос вигукнули маленькі баронові дочки. Синок пирхнув, дружина зітхнула, а бабуся-годованка дістала хустку й заходилася витирати забруднену сукню.

— У-у… — глузливо протяг барон. — Коли я, з дозволу сказати, був у мандрівному цирку, то не раз спостерігав, як штукар дістає кроликів з порожнього капелюха, однак нікому б не спало на думку віддавати цьому фігляреві особливі, так би мовити, почесті, в той час як маги…

Шовковий бант у нього на шиї засмикався й перетворився на зеленого довгохвостого папугу, який злетів з баронової сорочки, сів на канделябр у центрі столу і затяг солодку серенаду. Дівчиська знову зойкнули, баронеса зітхнула, хлопчак зареготав, а годованка захлинулася.

— Ах, пане Довніре, — засмучено похитав головою барон, — я знав одного птахолова, що замикав у клітки дроздів і синичок, аби навчити їх пісень і продати на базарі…

Хлопчисько пожбурив у папугу кістку. Той розсипався зграєю метеликів, що миттю вилетіли у вікно. Барон провів їх розгубленим поглядом:

— І все-таки я не можу зрозуміти, пане Драніре…

— Мене звуть Дамир, — похмуро нагадав я.

Відразу по обіді я влаштував Лартові істерику. Сказав, що не бачу сенсу в нашому маскараді, що мені набридло потрапляти в комічні й безглузді ситуації, що я стомився, що боюся, що з мене годі. У припливі почуттів я навіть заходився відстібати шпагу та стягати з себе камзол чарівника. Ларт дивився на мене холодними, звуженими очима:

— Це бунт?

Його запитання трохи мене протверезило. Я роздягався дедалі нерішучіше, поки не завмер, бгаючи в руках мереживне жабо. Ларт сидів у кутку й не зводив з мене погляду, ніби відсторонено вивчав.

— Господарю, — сказав я жалібно, — господарю, даруйте… Дозвольте мені, як і раніше, служити вам, просто служити, а не брати участі у виставах. Я не можу вдавати мага. У мене не виходить. Впрягайте мене в карету замість коней, але, благаю, не змушуйте грати роль вашого пана. Будь ласка!

Він простяг до мене вузьку жилаву руку й раптом рвучко стис пальці в кулак. Я, стоячи на іншому кінці просторої кімнати, був чіпко схоплений за комір. Між нами було десять широких кроків, але він підтяг мене просто до свого обличчя, до крижаних, безжальних очей:

— Мені ПОТРІБНО, щоб ти був магом. Мені ПОТРІБНО, щоб жоден пацюк не засумнівався в цьому. І, присягаюся канаркою, ти гратимеш цю роль до кінця. До кінця, що б не сталося! Посмій тільки, боягузе…

Він розтис руку, і я відлетів до стіни. Застрибав по підлозі кістяний ґудзик від моєї батистової сорочки.

Наступного ранку ми разом із бароном і ловчими вирушили на полювання. День був ясний, але не спекотний, коні нам дісталися чудові, навіть я почувався нині досить добре, хоча завжди з побоюванням сідав у сідло. Можливо, я почувався б ліпше, коли б не чіпкий, пильний погляд Ларта, який стежив за кожним моїм рухом. Учорашня його погроза темною тінню нависла наді мною: «Посмій тільки, боягузе!»

Я їхав по ліву руч від барона, озброєного довгим гострим списом; по праву — старший єгер. Як мені пояснили, баронові угіддя просто кишіли звіриною.

Сам барон був у чудовому настрої і на весь голос розпатякував про шляхетний звичай полювання, про коней, собак, кулінарію, погоду і — мимохідь — про непридатність магії в серйозних справах.

— Ось, із дозволу сказати, пан чарівник усілякі штуки показує… Метеликів, папужок, і таке інше. А якщо, приміром, пан чарівник береться за чоловічу справу — полювання, скажімо, чи там війну? Що, коли вискочить на пана чарівника дикий вепр, приміром, або ворожий загін? Невже його папужками дістанеш? І знову ж таки, поки пан чарівник, з дозволу сказати, чаклуватиме, той вепр не баритиметься, миттю пана чарівника — рраз!

Барон тицьнув своїм списом в уявного пана чарівника й розреготався на всю горлянку, задоволений власним жартом.

Я тужливо чекав: чи спробує Ларт відстояти зневажену гідність мага, але він не вчинив анічогісінько. Я скосив око, глянув через плече… І побачив, що Легіара в мене за спиною нема.

Не можу сказати, що дуже засмутився. Цілий ранок мене обтяжувала його близькість, і тепер я вперше зітхнув вільніше, відчуваючи, як темна тінь у мене над головою потроху розвіюється.

Ми їхали узліссям, праворуч тяглися нетоптані луги з травою в людський зріст, ліворуч височіли дуби, прадавні, дуплисті, і в їхніх кронах шаленіло птаство. Єгері спускали з поводів розпалених знайомими запахами псів.

Барон розпалився не менше — раз поз раз підводився в сідлі, збуджено мені підморгував, потирав руки, смакуючи свою, очевидно, найулюбленішу розвагу.

Десь попереду собаки здійняли несамовитий гавкіт. Барон пришпорив коня і з радісним криком стрімголов кинувся вперед. Я трохи відстав. Переді мною вже манячіли спини єгерів, я ляснув коня по крупу, побоюючись остаточно відбитися від гурту й заблукати.

Раптом собачий гавкіт чомусь змінився виттям і скавулінням, єгері натягли поводи. Я, не в змозі стримати коня, пролетів повз них і знову виявився поруч із бароном. Собаки з наїжаченою шерстю тислися до ніг його коня. Барон тримав свій спис напереваги, начебто захищаючись. Я простежив за його поглядом — і обімлів.

Під розкішним кущем малини лежав якийсь фантастичний, величезний звір із кістяним гребінцем уздовж спини та гострими, як голки, пазурами. Він згорнув калачиком лускатого хвоста й поводив червоним роздвоєним язиком всередині напівроззявленої ікластої пащеки. Очиці його, круглі та жовті, безцеремонно вивчали нашу кавалькаду.

Собаки, браві мисливські пси, опустили хвости між задніх лап. Єгері задкували. Барон хрипко вигукнув:

— Отакої… Не чекали, не бачили, й на тобі!

Він озирнувся на мене, і в погляді не було колишньої доброзичливості:

— Ну ось що, пане Данире, чи як вас там… Зроду в наших місцях нічого такого не водилося, а ви з’явилися — і ось, будь ласка! Я не знаю, ви його приманили, чи він сам приліз, але тільки вже будьте ласкаві! — й він тицьнув мені в руки свого списа.

— Що? — спитав я з нещирим подивом.

— Що?! — підстрибнув у сідлі барон. — А продірявте його, ось що! Мені не потрібно, щоб потвори біля мого дому малинкою ласували!

Звір тим часом справді залюбки поїдав малину — витягав слиняві губи й злизував ягоди цілими пригорщами.

— Таж він не кровожерний, — сказав я переконано. — Запевняю вас, пане бароне,