Танок з драконами - Джордж Мартін
Зрештою вереск припинився.
Не сказавши ані слова, король Станіс закрокував геть — мабуть, назад до усамітнення у своїй вежі. «До сторожового вогню, — здогадалася Аша, — шукати у полум’ї відповідей.» Арнольф Карстарк посунув був за ним, але пан Річард Горп узяв старого за плече і повернув у напрямку «довгого дому». Глядачі почали потроху розходитися, кожен до свого вогню і тієї жалюгідної вечері, яку міг знайти.
Клейтон Саж нечутно підкрався і став поруч.
— То що, залізній ступці до смаку видовисько?
Подих його смердів пивом і цибулею. «Очі в нього свинячі» — раптом подумала Аша. Та й доречно: на щиті й вапенроку Саж носив свиню з крилами. Він підсунув їй пику просто перед очі — хоч рахуй чорні цятки на носі — та прогарчав:
— Юрба буде ще більша, коли ти вихилятимешся отам на палі.
Лицар не помилявся. Вовки не плекали до неї любові. Аша була залізного роду і мала відповісти за злочини свого племені: за Калин-Коп і Жбир-у-Пущі, за Торгенів Закут, за століття наскоків на Каменястий Берег, за скоєне Теоном у Зимосічі.
— Ану пустіть мене, пане.
Щоразу як Саж заговорював до неї, Аша аж волала подумки по свої топірці. Танок пальців вона танцювала незгірш найкращих вояків на островах — і на доказ мала на руках усі десять пальців. «Якби ж станцювати з оцим.» Деяким чоловікам пасувала борода, іншим — вуса; до обличчя пана Клейтона просилася сокира межи очі. Але тут Аша жодної не мала і тому лише спробувати викрутитися. Пан Клейтон схопив її міцніше; пальці в рукавицях увіп’ялися у плечі, наче залізні пазурі.
— Панна попрохала відпустити її, — забурчала Аля Мормонт. — Вам, пане, буде незле послухатися. Панна Аша тут не для вогнища.
— Та куди вона дінеться! — пирхнув Саж. — Скільки серед нас гуляти цій невірній посіпаці морського гемона?!
Але Ашині плечі пустив — нікому-бо не кортіло сваритися з Ведмедицею без зайвої потреби.
Саме цієї миті з’явився пан Юстин Масей.
— Король має інші наміри щодо своєї коштовної здобичі, — мовив він, привітно і легковажно всміхаючись. Щоки йому червоніли з холоду.
— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саж. — Крути-верти, Масею, а нічого не викрутиш. Від вогню їй не врятуватися, бо вона має королівську кров. Червона жінка сказала: в королівській крові є сила. Сила, що тішить нашого Господа.
— Хай Ра-Гльор бере тих чотирьох, яких йому віддали. І годі з нього.
— Чотирьох підлих хамів. Жебрацьке приношення. Кров’ю того наброду снігу не зупиниш. А її кров’ю — хтозна…
Знову заговорила Ведмедиця.
— А як ти її спалиш, а сніг усе падатиме, що тоді? Кого палитимеш наступним? Мене?
Аша більше не могла тримати язика на припоні.
— Чому б не пана Клейтона? Може, Ра-Гльор зрадіє побачити одного зі своїх вірних? Відданого слугу, який співатиме хвалу, поки полум’я лизатиме йому пуцьку.
Пан Юстин зареготав. Але Клейтона жарт не розважив.
— Гигикай, Масею, та диви, не догигикайся. От як сніг сипатиме далі, то подивимося, хто сміятиметься останнім.
Він зиркнув на мертв’яків коло паль, вишкірив зуби і закрокував до пана Годрі та інших королевиних людей.
— Мій захиснику! — мовила Аша до Юстина Масея. Хай які були його наміри, ниці чи шляхетні, але ласкаве слово він заслужив. — Дякую вам за порятунок, добрий лицарю.
— Друзів тобі серед королевиних людей не додасться, — зауважила Ведмедиця. — Ти що, втратив віру в червоного Ра-Гльора?
— Я ще й не в те віру втратив, — відповів Масей, пирхнувши білою парою в повітрі, — але досі зберіг віру в вечерю. Ви приєднаєтеся до мене, ясні панни?
Аля Мормонт заперечливо хитнула головою.
— Мені зараз шматок у горло не полізе.
— Мені теж. Але раджу таки запхати в себе трохи конятини, бо скоро пошкодуєте, що змарнували нагоду. Виступаючи зі Жбиру-в-Пущі, ми мали вісім сотень коней. Рахунок минулої ночі — шістдесят і чотири.
Аша не вразилася, ба навіть не здивувалася. Майже усі важкі лицарські коні вже повиздихали, рахуючи і власного Масеєвого. Дорожніх кобил спіткала та сама доля. Навіть дрібні бахмутики північан поволі марніли за браком харчу. Та власне, навіщо їм тепер коні? Станіс більше нікуди не рухався. А сонце, місяць і зірки не з’являлися вже так давно, що Аша почала сумніватися, чи не наснилися їй вони.
— Тоді я піду і попоїм.
Аля захитала головою.
— А я ні.
— Ну то дозвольте наглянути за панною Ашею, — мовив пан Юстин. — Маєте моє слово: я не дозволю їй утекти.
Ведмедиця неохоче пробурчала згоду, глуха до кпинів у голосі лицаря. На тім вони й розійшлися: Аля до свого намету, Аша з Юстином Масеєм — до довгого дому. Лежав він недалечко, та замети були глибокі, вітер дмухав щосили, а Ашині ноги перетворилися на брили льоду, ще й кісточка стріляла болем на кожному кроці.
Хай який малий та непоказний, все ж «довгий дім» був найбільшою будівлею в селі. Саме тому вельможі й воєводи забрали його собі, віддавши королю кам’яну вартову вежу на березі озера. Двійко стражників стояли обабіч дверей, спираючись на довгі списи. Один відхилив Масеєві засмальцьовану двірну запону, і пан Юстин супроводив Ашу до блаженного тепла, що панувало всередині.
Уздовж обох стін довгого дому бігли лави та столи на кобильницях, де могло сісти з півсотні людей… а натопталося вже вдвічі більше. Посередині земляного полу викопали рівчак для вогнища; над ним у даху тягнувся рядок відтулин для диму. Вовки обрали собі місця по один бік рову, південські лицарі та панство — по інший.
Аші подумалося, що південники виглядають геть нужденно: кощаві, з запалими щоками, одні — зблідлі та змарнілі, інші — з червоними від палючого вітру обличчями. Північани натомість здавалися нівроку міцними та здоровими — рум’яні чолов’яги з рясними кущами борід, убрані в хутро та залізо. Певно ж, холод та голод не оминув і їх, але виправа далася їм легше, надто завдяки «ведмежим лапам» та витривалим тутешнім коникам.
Аша зняла рукавиці, щулячись, коли розминала пальці. Біль стрілив їй угору литкою — то напівзамерзлі ноги трохи відтанули у теплі. Тікаючи з села, чиншовики
