Танок з драконами - Джордж Мартін
Удар ратищем списа кинув чолов’ягу на коліна, та не стулив йому пельку. Підвівшись, він виплюнув повний рот крові, кілька вибитих зубів, і продовжив:
— А пуцька — то найсмачніше, надто коли хрустка. Невеличка жирненька ковбасочка. — Навіть коли його вже обмотували ланцюгами, він правив своєї. — Гей, Корлісе Шелягу, ану йди сюди! Що то за ім’я таке — Шеляг? Це стільки твоя мати з одного парубка брала? А ти, Саже, клятий байстрюче, ти…
Пан Клейтон не відповів ані слова. Один швидкий удар розчахнув десятникові горло, заливши йому груди потоком крові.
Плаксій зарюмсав ще страшніше, здригаючись усім тілом при кожному схлипі. З себе він був такий кощавий, що Аша порахувала кожне ребро.
— Ні, — благав юнак, — молю вас, він був уже мертвий, мертвий, а ми — такі голодні, згляньтеся…
— Десятник був розумник, — сказала Аша Алі Мормонт. — Роздратував Сажа, щоб той його вбив.
І замислилася, чи спрацює така вихватка двічі — якщо зрештою настане її черга.
Чотирьох жертв прикували спиною до спини, по двоє до однієї палі. Там вони й висіли, трійко живих і один мертвий, поки віряни Господа Світла обкладали їм ноги поколотими дровами та ламаним гіллям, а тоді поливали світильною олією — ще й мусили поквапитися, бо рясно сніжило, і невдовзі дерево мало змокріти.
— Де король? — запитав пан Корліс Шеляг.
Чотири дні тому холод і голод забрав одного з королівських зброєносців — хлопчика на ім’я Брієн Парин, родича пана Годрі. Станіс Баратеон стояв коло поховального вогнища, на якому тіло малого віддали вогню, з тяжко і болісно насупленим обличчям, а по тому віддалився у свою сторожову вежу і відтоді з неї не повертався… хіба що час від часу його милість помічали на даху вежі — обриси короля вимальовувалися проти сторожового вогню, що палав там удень і вночі. «Розмовляє з червоним богом» — казали одні. «Викликає пані Мелісандру» — наполягали інші. Так чи інакше, Аші Грейджой думалося, що король геть загубився і тепер відчайдушно молить про допомогу та порятунок.
— Гей, Кантію, піди до короля і скажи, що все готове, — наказав пан Годрі найближчому щитникові.
— Король вже тут, — відповів голос Річарда Горпа.
Зверху на бляхи та кольчугу пан Річард вдягнув товсто підбиту опанчу, прикрашену трьома метеликами-бражниками проти поля попелу та кістки. Поруч із ним крокував король Станіс, а далі, намагаючись не відставати, поспіхом шкандибав Арнольф Карстарк, спираючись на ціпок тернового дерева. Князь Арнольф знайшов їх вісім днів тому. Північанин привів з собою сина, трьох онуків, чотири сотні списників, чотири десятки лучників, з тузінь кінних латників, маестра та клітку круків… але харчів лише стільки, щоб прогодувати своє власне рушення.
До Аші вже дійшла звістка, що Карстарк насправді не був князем — лише каштеляном Карголду, поки законний володар перебував у полоні в Ланістерів. Кощавий, зігнутий і покручений, з лівим плечем на півстопи вищим за праве, Арнольф мав жилаву шию, сірі скошені очі та жовті зуби. До повного облисіння йому лишалося кілька білих волосин; розгалужена борода була тут біла, там сіра, але всюди неоковирно кошлата. У посмішці його Аші відчувалося щось кисле і гірке. Та все ж, якщо чутки не брехали, саме Карстарк мав сісти правити на Зимосічі, якщо їм вдасться її узяти. Колись у далекому минулому дім Карстарк відщепився пагоном від дому Старк, до того ж князь Арнольф першим зі значкового панства Едарда Старка оголосив підтримку справі Станіса.
Скільки Аша розуміла, Карстарки трималися старих богів півночі — тих самих, яких поділяли з Вулями, Нореями, Кремінцями та іншими верховинними родами. Вона спитала себе, чи не прийшов Арнольф подивитися на спалення лише тому, що Станіс наполіг показати йому силу червоного бога.
При появі Станіса двійко прив’язаних до паль чолов’яг почали благати про милість. Король послухав мовчки, зціпивши щелепи. Потім мовив Годрі Паринові:
— Починайте.
Велетнева Смерть здійняв руки.
— Господи Світла, почуй нас!
— Господи Світла, оборони нас, — заспівали королевині люди,— бо ніч темна і повна жахіть!
Пан Годрі підняв голову в напрямку неба, що швидко темніло.
— Дяка Тобі за сонце, що зігріває нас. Ця молитва — Тобі, Господи, же повернув би його нам і освітив дорогу до наших ворогів.
Сніжинки танули на його обличчі.
— Дяка Тобі за зірки, що наглядають за нами уночі! Молимося, же розірвав би Ти запону, яка ховає їх, же вшанувалися б ми перед їхнім ликом!
— Господи Світла, оборони нас! — молилися королевині люди. — Віджени й не підпусти сю свавільну пітьму!
Наперед виступив пан Корліс Шеляг, обіруч стискаючи смолоскипа. Він змахнув ним по колу над головою, роздмухуючи полум’я. Один з приречених тоненько заскиглив.
— Ра-Гльоре, Господи Боже! — заспівав пан Годрі. — Нині віддаємо тобі чотирьох злих і негідних. Невинні й правдиві серцями, віддаємо їх Твоїм чистим вогням, же випалили б пітьму з їхніх душ. Хай лукава плоть горить і чорніє, а дух звільняється і летить очищеним до Твого світла. Прийми їхню кров, о Господи, і розтопи крижані кайдани, що скували Твоїх вірних слуг. Почуй їхній біль і даруй силу нашим мечам, же пролили б кров Твоїх ворогів. Прийми жертву і покажи нам шлях до Зимосічі, же знищили б і покарали невірних.
— Господи Світла, прийми сю жертву! — залунала ще сотня голосів.
Пан Корліс підпалив перше вогнище своїм смолоскипом, тоді пхнув його у дрова в підніжжі другого. Закурилися перші цівочки диму. Бранці закашлялися. Визирнули, наче боязкі діви, язички полум’я, застрибали, затанцювали від дрів до ніг. І за кілька ударів серця обидві палі охопив вогонь.
— Він був мертвий! — заверещав хлопець-плаксій, коли полум’я лизнуло йому ноги. — Ми знайшли його мертвим… благаю… так хотілося їсти…
Вогонь доповз йому до яєць. Коли запалало волосся навколо прутня, благання злилися у один довгий вереск, де вже не чути було слів.
Аша Грейджой відчула жовч у шлунку. На Залізних островах вона бачила, як жерці її власного племені перетинають горлянки робам і віддають їхні тіла морю, щоб ушанувати Потоплого Бога. То був похмурий, брутальний звичай… але не брутальніший за те, що коїлося перед її очима.
«Заплющ очі, — казала вона собі. — Затули вуха. Відвернися. Тобі не треба це бачити.»
Королевині люди тим часом співали якийсь псалом Ра-Гльорові, та за вереском Аша
