Спокута сатани - Марія Кореллі
− І що ж він робив? − спитав я, не приховуючи цікавості.
− Ось що, пане: посадовив на стілець одну з посудниць та почав показувати на неї пальцем, скрегочучи зубами, ніби диявол у пантомімі. І хоч дівчина вона серйозна і скромна, тут вона під скочила й почала крутитися, немов лунатик, потім стрибати, здій маючи спідниці так високо, що це було, далебі, непристойно! Дехто з нас намагався зупинити її, та де там − вона була неначе божевільна. Лише коли подзвонили з двадцять другого номеру, з кімнат князя, Амієль схопив її, посадовив знову на стілець та плеснув у долоні. Вона відразу прийшла до тями й буквально нічого не пам'ятала з того, що тільки-но робила. Рознісся знову дзвінок із двадцять другого номеру, Амієль закотив очі, наслідуючи пастора, і зі словами «Молімося!» − пішов.
Я засміявся.
− Вочевидь, він має почуття гумору, чого я б ніколи про нього не подумав, − сказав я. − Але хіба ви думаєте, що в його кривляннях є якісь лихі наміри?
− Ця посудниця хвора сьогодні, − відповів Морріс, − в неї трясця, і жоден з нас не сміє назвати їй причину недуги. Ні, пане, як хочете, вірте мені чи не вірте, але щось дивне в цьому Амієлеві таки є. Крім того, хотів би я знати, що князь робить із рештою слуг.
− Що він робить із рештою слуг? − перепитав я здивовано. − Що ви цим хочете сказати?
− Гаразд, пане, князь має власного кухаря − чи не так? − сказав Морріс, лічачи на пальцях, − і двох лакеїв, досить спокійних хлопців, що допомагають Амієлеві. Ще є кучер та грум − разом шестеро слуг. Однак ніхто з них, окрім Амієля, ніколи не з'являється в кухні готелю. Кухар присилає страви невідомо звідки, двоє лакеїв-помічників лише прислуговують коло столу; вдень вони не бувають у своїх кімнатах, хоча, можливо, й приходять туди спати; ніхто не знає, де стоять коні та карета, де мешкають кучер і грум… Відомо, що вони обидва, а також кухар харчуються поза домом. Це мені видається дуже дивним.
Мене почало охоплювати зовсім безпричинне роздратування.
− Знаєте, Моррісе, − промовив я, − немає нічого непотрібнішого чи навіть шкідливішого, аніж звичка втручатись у чужі справи. Князь має право жити, як йому подобається, і робити зі своїми слугами, що хоче; я впевнений, він по-королівському платить їм за свої забаганки. І мешкає його кухар тут чи там, нагорі, в піднебессі, чи внизу, в льоху, мене це не обходить. Князь багато подорожував, без сумніву, має певні звички, і, ймовірно, його смаки до їжі вельми вибагливі. Але я нічого не бажаю знати про його господарство. Якщо ви не любите Амієля, ви легко можете уникати його, але, благаю вас, не вбачайте таємниць там, де їх не існує.
Морріс глянув угору, потім додолу і з особливою ретельністю почав згортати один із моїх фраків. Я побачив, що спинив його порив довірливості.
− Слухаю, пане.
Більше він нічого не сказав.
Мене трохи побавила оповідь мого слуги про химери Амієля, і коли ввечері ми їхали до Ельтонів, я дещо переповів Лючіо. Він засміявся.
− Жвавість Амієля часто переступає межі, − сказав він, − і він не завжди вміє опанувати себе.
− Яке ж хибне уявлення я про нього мав: я вважав його серйозним, навіть дещо похмурим!
− Ви знаєте старе прислів'я: зовнішність оманлива. Це щира правда. Професійний гуморист майже завжди в особистому спілкуванні є неприємною, важкою людиною. Що стосується Амієля, то він, так само як і я, видається не таким, яким є насправді. Його єдиною хибою є схильність переступати межі дисципліни, але загалом він чудовий слуга та цілком мене задовольняє. А що Морріс − обурений чи переляканий?
− Гадаю, ні те, ні інше, − відповів я, сміючись. − Мені він нагадує зразок ображеної цноти.
− А, тоді ви можете мати певність, що коли посудниця танцю вала, він відстежував її рухи з дуже тонким зацікавленням, − сказав Лючіо. − Поважні люди завжди відзначаються особливою цікавістю до таких речей. Заспокойте його почуття та скажіть, що Амієль − втілення доброчесності! Він у мене на службі віддавна, і я нічого не можу сказати проти нього як людини. Він не претендує на те, щоб бути янголом. Особливості його мовлення та поведінки − лише результат повсякчасного притлумлення природної схильності до веселощів; загалом він чудова людина. Гіпнотизму він навчився, коли був зі мною в Індії; я часто попереджав його про небезпеку, на яку він наражає невтаємничених, якщо практикує на них цю силу. Але посудниця! Боже мій! Посудниць так багато! Якщо котрась із них страждає на трясцю − яке це має значення?
Ми приїхали. Карета спинилася перед гарним будинком; нас зустрів добре вишколений слуга в червоній лівреї, білих шовкових панчохах та напудрованій перуці. Він статечно передав нас під опіку свого двійника, який, здавалося, мав іще поважніші манери; той провів нас нагору з виглядом, який ніби говорив: «Дивіться, до якого приниження жорстока доля довела видатну людину!»
У вітальні ми знайшли лорда Ельтона, який стояв біля каміна, спиною до вогню; якраз проти нього в низькому фотелі напівлежала елегантно вбрана молода особа з дуже маленькими ніжками. Я помітив ніжки, бо вони, простягнені з-під безлічі шлярок до вогню, передовсім впадали у вічі. Інша дама сиділа штивно, немов натягнена струна; руки її були красиво згорнуті на колінах. Саме їй у першу чергу відрекомендував нас граф, коли скінчив із палкими вітаннями.
− Шарлотто, мої друзі: князь Лючіо Ріманський, містер Джеффрі Темпест. Панове, моя belle-soeur[12], міс Шарлотта Фітцрой.
Ми вклонились; дама поважно схилила голову. Вона була сановитого вигляду стара панна, і вираз її обличчя важко було визначити. Він був побожний і ніби силуваний; створювалося враження, неначе вона одного разу
