Прокляті - Чак Паланік
В залежності від того, в якому вона перебуває настрої, Джуді Гарланд може бути значно жахливішою за будь-якого демона чи чорта, на якого ви можете наштовхнутися в Пеклі.
Вибачте. Насправді, мені не доводилося зустрічати Джуді Гарланд. Пробачте мені мою маленьку брехню. Врешті-решт, я ж у Пеклі.
У найгіршому сценарії, кажу я жінці, коли рак все ж таки вб'є її, та вона опиниться в геєні, нехай пошукає мене. Мене звуть Меді Спенсер, номер у телефонній компанії 3717021, рядок дванадцять. Я — метр сорок на зріст, ношу окуляри та вихваляюся найкрутішими сріблястими черевичками на ремінцях і високих підборах, які хтось колись бачив.
Телефонна компанія, в якій я працюю, розташована в штаб-квартирі Пекла, продовжую інструктувати вмираючу жінку. Треба пройти повз Океан розлитої сперми. Потім повернути наліво коло бурхливої Ріки паруючої блювоти.
Краєм ока я бачу, що до мене просувається Бабетта. Завершуючи розмову, я бажаю хворій жінці вдалої хімії та попереджаю її не палити занадто багато травички, щоб здихатися нудоти, адже, безперечно, саме косяк і став причиною того, що я експресом потрапила до свого власного одвічного ув'язнення в геєні вогненній. Перш ніж завершити розмову, я кажу:
— Не забудьте спитати Медісон Спенсер. Мене всі знають, і навпаки. Я вам тут все покажу.
Тієї миті, коли Бабетта опиняється біля мого столу, я кажу: «Бувайте», — і від'єднуюсь.
Програма автонабору вже набрала інший телефонний номер, і у гарнітурі дзеленчить дзвінок. На маленькому брудному екрані висвітлюється номер з кодом Су-Фолс, де, напевно, якраз настав час обідньої перерви. Таким чином, зміну ми починаємо, дратуючи людей у Великій Британії, потім — на сході Сполучених Штатів, потім — на Середньому Заході, на західному узбережжі і т. д.
Бабетта зупиняється біля мене й каже:
— Привіт.
Прикриваючи долонею мікрофон гарнітури, я теж здоровкаюсь із нею. Потім одними губами промовляю: «Дякую за черевички».
Бабетта підморгує мені й відповідає:
— Нема за що, — вона схрещує руки на грудях, трошки відхиляється назад і, не зводячи з мене очей, продовжує: — Я тут подумала… мабуть, нам варто поміняти тобі зачіску, — примружується й закінчує: — Я тут подумала… може, і чубчик.
При одній лише думці — чубчик! — моя дупа починає трохи підскакувати в кріслі. У мембрані лунає голос абонента:
«Алло!» Голос звучить приглушено й нерозбірливо через повний рот частково пережованого обіду.
Дивлячись на Бабетту, я енергійно киваю головою. У мікрофон кажу:
— Ми проводимо анкетування споживачів з метою визначення принципів покупок звичайних господарчих товарів…
Бабетта підіймає руку, стукає вказівним пальцем по зап'ястку іншої руки й питає одними губами:
— Котра година?
У відповідь я, також одними губами, промовляю:
— Субота.
Бабетта знизує плечима і йде геть.
Наступні кілька годин я спілкуюсь із чоловіком похилого віку, що вмирає від ниркової недостатності. З жінкою середніх років, яка, очевидно, програє битву вовчанці. Ми десь із годину мило розмовляємо. Я знайомлюсь іще з одним чоловіком: він самотній, замкнений у дешевій квартирі, й вмирає від застійної серцевої недостатності. Знайомлюсь із дівчиною: їй майже стільки, скільки й мені — тринадцять, і вона вмирає від СНІДу. Цю, останню, звати Емілі. Вона живе у Вікторії, штат Британська Колумбія, Канада.
Усім цим помираючим я рекомендую розслабитися, не чіплятися за власні життя й не виключати можливості того, що вони переселяться до Пекла. Ні, це нечесно, але тільки ті, хто вже перебуває на останній стадії, дозволяють мені виснажувати їх тридцятьма чи сорока питаннями: вони або одуріли від ліків, або ж їм самотньо, і вони налякані.
Дівчина зі СНІДом, Емілі, спочатку мені не вірить. Не розумію, чому саме: тому, що мені теж тринадцять, чи тому, що я мертва. Емілі не ходить до школи з того часу, як її імунна система зазнала ушкоджень, і вона зайшла вже так далеко, що навіть не хвилюється через те, що не потрапить до сьомого класу. У відповідь я повідомляю їй, що зустрічаюсь із Рівером Феніксом. І коли вона може поквапитися й вмерти швидше, то даю слово: Хіт Леджер зараз вільний.
Звичайно, я ні з ким не зустрічаюсь, але яке буде моє покарання за невеличке прикрашення дійсності? Мене відправлять до Пекла? Ха! Просто вражає, наскільки виростає ваша впевненість у собі, коли вам нічого більше втрачати.
Отож, у мене мало б розірватися серце через те, що я спілкуюсь із дівчиною-однолітком, яка сидить на самоті, вмираючи від раку, десь у Канаді, а її батьки на роботі, і вона дивиться телевізор і слабшає день за днем; але принаймні Емілі ще жива. Лише цей факт ставить її на голову разом із плечима вище за мене в неофіційній ієрархії. Схоже, в неї покращився настрій, коли вона дізналася, що спілкується з людиною, яка ВЖЕ померла.
І самовдоволена Емілі заявляє в телефонну трубку: вона не лише досі жива, вона не має жодного наміру коли-небудь потрапляти до Пекла.
Я питаю в неї, чи мазала вона колись хліб маслом перед тим, як розламати його? Чи вона хоч раз вживала слово «зась»? Чи вона колись закріплювала поділ сукні англійською булавкою чи липкою стрічкою? Ось вам. Особисто я знаю цілу купу людей, яких засудили на довічне пекельне полум'я за такі малесенькі помилки, тож Емілі краще не рахувати своїх курчат до осені. Згідно зі статистикою Бабетти, сто відсотків людей, які вмирають від СНІДу, відсилаються до Пекла. Як і всі абортовані діти. І всі люди, яких вбили п'яні водії.
І, до речі, всі люди, які загинули на «Титаніку», багаті й бідні — вони теж усі підсмажуються тут. Кожна окрема душа. Повторюю: це Пекло — не треба очікувати від нього багато логіки.
У мембрані чутно, як Емілі кашляє. Вона кашляє та кашляє. Нарешті, їй вдається повернути собі достатньо дихання, щоб повідомити: СНІД вона отримала не через свою провину. Окрім цього, вона ще довго, дуже довго не збирається вмирати. Вона знову кашляє, і цього разу її кашель закінчується схлипами, сопінням і слізьми — справжніми, істинними, непідробленими дівочими риданнями.
Ні, це нечесно, відповідаю я. В реальності ж, у думках, я все ще не можу заспокоїтися. О, Сатано, тільки уяви це: в мене буде чубчик!
У
