Прокляті - Чак Паланік

Тільки Богу відомо, як витягнеться і знебарвиться татуювання милої «Хелло Кітті» чи «Холлі Хобі» за наступні шістдесят років. Так само мої батьки вважали, що всі хлопчики й дівчатка з третього світу мріють про те, щоб стати ними… Старі хотіли, щоб моє дитинство було схожим на те дитинство, якого не вистачало їм: наповненим безтурботним сексом, наркотиками для гарного настрою та рок-музикою. Татуюванням і коштовностями для пірсингу. Всі їхні однолітки відчувають майже те саме, а призводить все це до того, що діти, яких широка аудиторія вважає дев'ятилітніми, вагітніють. Ось такий парадоксальний результат навчання дитячих віршиків разом із навичками контрацепції. Подарунки на день народження, такі, як медичні ковпачки «Хелло Кітті», і сперміцидна піна «Холлі Хобі», і трусики «Кролик Пітер» без промежини.

Будь ласка, не треба думати, наче мені жилось весело. Моя мати каже стилісту: «Меді не готова носити чубок». Вона каже костюмеру: «Меді трохи непокоїться через свою велику nono».

Не треба уявляти, наче мені дозволяють хоч рота розкрити. Більше того: мама постійно скаржиться, що я завжди мовчу. Тато сказав би вам, що життя — то гра, і треба закасати рукава і щось зробити: написати книжку. Станцювати танок. Для моїх батьків світ являє собою арену битви за увагу, за те, щоб тебе почули. Може, саме це мені і подобається в Ґорані: чітка відсутність метушні. Ґоран — єдиний серед моїх знайомих, хто не веде переговори з компанією «Парамаунт» стосовно угоди на виробництво шести фільмів. Він не організовує виставку своїх полотен у Музеї д'Орсе. І не відбілює зуби у стоматолога. Ґоран просто є. Він не плете інтриги, щоб змусити дурнувату Академію дурнуватих кінематографічних мистецтв і наук вручити йому блискучу статуетку під оплески юрби зиліона глядачів. Він не проводить маркетингові дослідження, аби отримати долю на ринку. Де б Ґоран не знаходився цієї миті — незалежно від того, стоїть він чи сидить, сміється чи плаче, — він усе робить із переконаністю дитини, яка знає, що ніхто і ніколи не прийде їй на допомогу.

Коли фахівці з косметології лазером знищують волосся у мами на верхній губі, вона зазначає: «Правда, це чудово, Меді? Ми з тобою наодинці, разом…» Кожного разу, коли нас оточують близько чотирнадцяти чоловік, мама вважає цей час приватною бесідою між матір'ю і дочкою «наодинці».

Ні: незалежно від того, він один чи оточений мільйонами спостерігачів, люблять його чи ненавидять, Ґоран завжди залишається тією самою людиною. Можливо, саме це мені в ньому подобається понад усе: що він настільки НЕ схожий на моїх батьків. Чи на будь-кого, що я їх знаю.

Ґоран абсолютно, стовідсотково не потребує любові.

Манікюрша з циганським акцентом, пережиток якоїсь країни, де брокери аналізують фондовий ринок, читаючи по нутрощах голубок, — ця жінка полірує мені нігті, обережно притримуючи мою руку. Хвилину поспіль вона перевертає мою долоню й дивиться на нову червону шкіру на тому місці, де відірвався шар старої, коли вона примерзла до металевої ручки в Швейцарії. Вона нічого не каже, ця великоока циганка-манікюрниця, але відверто дивується тому, як я знищила зморшки на шкірі. Тому, як лінії мого життя й любові не просто перервалися — а зникли. Все ще стискаючи мою червону руку в своїх грубих, шершавих пальцях, манікюрниця переводить погляд з моєї долоні на моє обличчя — і пальцями другої руки швидко торкається лоба, грудей, плечей, роблячи знак хреста.

Розділ шістнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сьогодні, працюючи на телефоні, я знайшла подругу. Вона не мертва поки що, але можу сказати напевно: ми з нею неодмінно станемо най-найкращими подругами».

За моїм годинником, я мертва вже три місяці, два тижні, п'ять днів і сімнадцять годин. Відніміть це від вічності, і ви отримаєте уявлення про те, чому така кількість проклятих душ втрачає будь-яку надію. Не хочу хвалитися, але мені вдалося зберегти достатньо презентабельний зовнішній вигляд, незважаючи на повністю захаращені тутешні умови. Останнім часом у мене з'явилась нова звичка: я ретельно чищу свою гарнітуру й протираю стілець від пилу, перш ніж почати робочий день. Цієї миті я розмовляю зі старенькою затворницею, яка живе на самоті в Мемфісі, штат Теннессі, судячи з коду її телефонного номера. Бідолашна старенька по кілька днів сидить вдома, розмірковуючи, чи варто йти на ще один цикл тортур хіміотерапії, коли вона так погіршує якість її життя.

Бідолашна немічна жінка відповіла на геть усі запитання, що я їй поставила: про її уподобання щодо жувальної гумки, про звички у придбанні скріпок, про вживання бавовняних дисків. Я давно вже зізналась їй, що мені тринадцять, і що я мертва, і що потрапила до Пекла. Зі свого боку, я розповідаю їй, що смерть схожа на легкий вітерець, і що коли їй цікаво, куди їй судилося потрапити: до Раю чи Пекла, — то їй потрібно миттєво вискочити на вулицю й скоїти якийсь огидний злочин. Пекло, кажу я їй, це дуже жваве місце.

— Джекі Кеннеді Онассіс теж тут, — кажу я їй, — ви ж, безсумнівно, хочете познайомитись із нею.

Власне кажучи, тут вештаються усі представники родини Кеннеді, але таке уточнення, напевно, є значно гіршим засобом продажу.

Утім, незважаючи на біль від раку й нудоту як побічний ефект лікування, пані з Мемфіса сумнівається, чи варто їй скоротити собі життя.

Я попереджаю її: ніколи не буває так, щоб люди просто прибули до Пекла і досягли миттєвого просвітлення. Не буває так, щоб людина опинилась у замкненій брудній клітці й відразу ж луснула себе по лобі й крикнула: «Авжеж! Я така негідниця!»

Не буває так, щоб вимушеність магічним чином розчинилась у повітрі. Можна навіть сказати, що вади характеру миттєво вириваються з-під контролю. У Пеклі задираки залишаються задираками. Роздратовані люди продовжують дратуватися. Люди в Пеклі, можна сказати, продовжують чіплятися за свої погані звички, які, власне, й допомогли їм отримати квиток в один кінець.

І, попереджаю я хвору на рак жінку, не очікуйте, що демони стануть вам гідами чи наставниками. Звичайно, коли ви не будете постійно підлещуватися до них цукерками «Чік-о-стик» і шоколадними батончиками з горіхами «Хіз». Ці демонічні бюрократи можуть прикидатися, ніби уважно передивляються якісь папери, потім пообіцяти, що переглянуть вашу особисту справу, але ставлення їх таке: оскільки ви вже потрапили до Пекла, то, напевно, щось погане таки зробили. У цьому розумінні Пекло дуже пасивно-агресивне. Як і Земля. Як і моя мати.

Коли