Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Вона надто повільно зживала нас зі світу, і Садеас залишився невдоволеним, — припустив Моаш. — А ти знав, що солдатів ганяли крізь стрій тільки за те, що приходили глянути на тебе — на власні очі побачити людину, котра вціліла у великобурю? Він не забув про тебе, Каладіне.
Тефт усе ще лаявся. Він відтягнув командира вбік, і хоч услід нав’язався Лопен, але решта залишилися, де були, перемовляючись поміж себе.
— Поглинь їх Геєна! — тихо пробурчав старий. — Раніше командування вдавало, ніби серед обслуги в них немає улюбленців. Корчило з себе поборників справедливості. А тепер, схоже, махнуло на це рукою. От виродки!
— Що будемо робити, харизматику? — запитав гердазієць.
— Спустимось у провалля, — відказав той, — як і планувалося. А тоді подбаємо про те, щоб як слід виспатися цієї ночі, бо завтрашню, судячи з усього, доведеться провести на ногах.
— Хлопці оскаженіють від самої думки про те, щоб спускатися в прірви після заходу сонця, — зауважив Тефт.
— Знаю.
— Але ми поки не готові до… того, що треба зробити, — сказав сивочолий мостонавідник, озираючись, щоб упевнитися, що його ніхто не підслухає. Чути могли лише Каладін і Лопен. — Нам щонайменше знадобиться ще кілька тижнів.
— Знаю.
— Ми не протягнемо стільки! — гарячкував Тефт. — Тепер, коли Садеас і Холін співпрацюють, вилазки трапляються ледь не щодня. Один-єдиний нещасливий штурм — варто лише паршенді хоча б разок узяти нас на мушку — і всьому кінець. Від команди залишиться мокре місце.
— Знаю! — роздратовано повторив Каладін, глибоко вдихнувши й стиснувши кулаки, щоб не втратити контролю над собою.
— Харизматику! — звернувся до нього Лопен.
— Чого тобі?! — визвірився командир.
— Це відбувається знову.
Каладін застиг, а тоді опустив погляд на свої руки. Як і варто було очікувати, він уловив слабкий натяк на люмінесцентний димок, що звивався над шкірою. Ледь-ледь помітний — поблизу не було достатньо сфер, — але він усе ж курився. Струминки швидко розтанули в повітрі. Залишалося сподіватись, що решта обслуги нічого не помітила.
— Поглинь його Геєна. Що я зробив?
— Не знаю, — сказав Тефт. — Може, розсердився на Гашал?
— Я й раніше бував не в захваті від неї.
— Ти вдихнув його, — завзято доводила Сил, пурхаючи в повітрі довкола командира у вигляді осяйної стрічки.
— Що?
— Я бачила, — сказала вона, обвиваючись навколо самої себе. — Ти розлютився й хапнув повітря… а з ним і Світла. Воно також втяглося.
Каладін кинув погляд на Тефта, але старий мостонавідник, звичайно ж, нічого не чув.
— Збирай людей, — наказав йому командир. — Треба спускатися вниз — у нас наряд у провалля.
— А як бути з новинами? — запитав той. — Каладіне, ми не можемо взяти участь у стількох вилазках. Нас зрешетять їхні стріли.
— Я сьогодні ж збираюся зарадити цьому лихові. Готуй людей. Сил, мені потрібна твоя допомога.
— Яка? — вона опустилася навпроти нього, набувши подоби молодої дівчини.
— Знайди нам місце, де валяються трупи паршенді.
— Я гадала, що сьогодні ви плануєте вправлятися зі списами.
— Цим займуться мої люди, — пояснив Каладін. — Яких я спочатку організую. А тоді переді мною постане інше завдання.
***
Каладін різко сплеснув у долоні, і мостонавідники вишикувалися цілком пристойним клином. У кожного був спис — один із тих, які обслуга заховала в проваллі: спершу вони набили ними великий лантух, обважнивши його камінням, а тоді засунули в розколину. Він знову ляснув долонями, і вони перешикувалися в двошеренгову стінку. Черговий сигнал — і ті утворили коло, причому за спинами кожної пари бійців стояв третій, готовий оперативно залатати собою можливий пролом у строю.
Зі схилів урвища стікала вода, і його люди брьохали через калюжі. Але виявились молодцями! Кращими, ніж він мав бодай примарні підстави очікувати, і кращими — з поправкою на рівень підготовки — за будь-який загін, котрий йому доводилося тренувати.
Але Тефт мав рацію. У бою їм не протриматися довго. За кілька тижнів він — методом спарингів — підтренував би їх у випадах та використанні щитів, і тоді вони б почали становити сяку-таку загрозу. Але доти залишалися всього лиш мостовою обслугою, навченою тримати хитромудрий стрій. Їм потрібно було більше часу.
І Каладін мав роздобути його для них.
— Тефте, — звелів командир, — перебирай командування на себе.
Немолодий мостонавідник відсалютував йому схрещеними руками.
— Сил, — сказав спренові Каладін, — ходімо подивимось, що там за тіла.
— Пішли. Це недалеко.
І вона осяйною стрічкою пурхнула вздовж провалля. Її приятель рушив за нею.
— Сер, — звернувся до нього Тефт.
Каладін затримався. Відколи той почав звертатися до нього «сер»? Аж дивно, до чого доречним здавалось це слово.
— Слухаю.
— Вам не потрібна охорона? — Тефт стояв перед строєм мостонавідників, котрі все більше й більше скидалися на солдатів — у своїх шкіряних жилетах і з ратищами, які звично стискали в руках.
Командир похитав головою.
— Зі мною все буде гаразд.
— Прірводемони…
— Світлоокі до останнього перебили всіх тих, які никали близько до нашого боку Рівнин. А крім того, якщо я й наткнуся на одного з них, то чим мені допоможуть дві-три зайві людини?
Тефт скривив губи під короткою сивуватою бородою, але заперечити на це було нічого. Каладін подався вслід за Сил. У його капшуку лежав залишок сфер, виявлених на обшуканих трупах. Тепер вони регулярно залишали для себе «відсоток» від кожної знахідки та пришпилювали його до мостів. А оскільки до збору трофеїв тепер долучилася спрен, то й грошей траплялося більше, ніж бувало колись. У капшуку зібрався невеличкий статок. І його Буресвітло — як він сподівався — мало неабияк прислужитися їм того дня.
Він дістав сапфірову марку, щоб освітити шлях та обминати всипані кістками калюжі. З однієї з них стирчав череп — його верхня частина, наче волоссям, поросла кучерявим зеленим мохом, над яким звивалися спрени життя. Напевно, він мав би почуватися моторошно, самотою простуючи темними западинами, але Каладін не тривожився. Для нього те священне місце було саркофагом простолюддя, погребальним склепом мостової обслуги та списників, які гинули за едиктами світлооких, а їхня пролита кров збігала донизу порепаними стінками
