Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Тефт зібрав сфери й заховав у капшук. Він якусь мить позволікав з останньою, а відтак поклав туди ж і її.
— «Важить шлях, а не прибуття». Завжди існує кілька способів досягнення мети. Але краще зазнати поразки, ніж перемогти нечесним шляхом. Не можна вбити одного невинного заради захисту десятьох. Зрештою усі ми смертні. І те, хто як жив, виявиться значно важливішим в очах Всемогутнього, ніж хто чого досяг.
— Всемогутнього? То лицарі були пов’язані з релігією?
— Як і будь-що на світі! Жив-був колись якийсь старий король, котрий усе це й вигадав. І повелів своїй дружині записати в книгу чи щось на кшталт того. Моя мати читала її. Променисті розробили свої Ідеали, керуючись наведеними там повчаннями.
Каладін знизав плечима й відійшов, заходившись перебирати купу шкіряних мостонавідницьких жилетів. Про око вони з Тефтом начебто перевіряли їх щодо дірок і порепаних ременів. За кілька секунд той також долучився до нього.
— А сам ти віриш у це? — запитав командир, витягаючи черговий жилет і смикаючи його за лямки. — Що хтось міг дотримуватися таких обітниць, а надто зграя світлооких?
— Вони були не просто світлоокими, а Променистими.
— І все ж людьми, — зауважив Каладін. — А ті, хто при владі, завжди приписують собі певні чесноти чи посилаються на божий промисел — словом, прагнуть отримати якийсь мандат для «захисту» решти. Бо якщо ми повіримо, що їх возніс над іншими Всемогутній, нам буде легше проковтнути те, що вони з нами коїтимуть.
Тефт вивернув жилет навиворіт — під лівим ватяним наплічником той зовсім пошарпався.
— Раніше ніколи не вірив. А тоді… побачив, як ти всотуєш Світло, і засумнівався.
— Байки та побрехеньки, Тефте, — сказав Каладін. — Нам хочеться вірити, ніби колись на світі жили кращі люди. Бо це обнадіює, що так може статися знову. Але люди завжди однакові. Вони паскудні тепер і були такими й тоді.
— Може, і так, — протягнув Тефт. — Мої батьки в усе це вірили. У Безсмертні слова, Ідеали, Променистих лицарів і Всемогутнього. А ще сповідували древній воринізм. І навіть дуже трималися за нього.
— Який призвів до Ієрократії. Конгрегації та подвижники не повинні володіти землею чи іншим майном. Це занадто небезпечно.
Тефт фиркнув:
— Чому? Вважаєш, вони впорались би гірше за світлооких?
— Очко на твою користь.
Каладін нахмурився — бо надто довго гадав, наче Всемогутній полишив його чи навіть прокляв, і тепер йому важко давалася думка про те, що, можливо — як припустила Сил, — він міг натомість отримати благословення. Так, Каладін уцілів і, напевно, мав би дякувати за це. Однак що може бути гірше, ніж отримати в дар неймовірну силу, але лишитися заслабким, щоб скористатися нею для порятунку тих, кого любиш?
Подальші розмірковування перервав Лопен, який раптом випростався в проймі дверей, нишком подаючи їм із Тефтом знаки. На щастя, ховати тепер було нíчого. Власне, як і до того — крім хіба командира, котрий сидів на підлозі та мовби той ідіот витріщався на сфери. Каладін відклав осторонь жилет і попрямував до виходу.
Паланкін Гашал підносили прямісінько до їхньої казарми, а її високий небагатослівний чоловік крокував поруч. Орденська стрічка у нього на шиї була фіолетова, як і вишивка на обшлагах його короткого, більше схожого на жилет сюртука. А от Ґаз і тут не з’явився. Минув уже тиждень, а про нього ні слуху, ні духу. Виконувані ним обов’язки перебрали на себе Гашал із чоловіком та їхні світлоокі помічники, і ніхто з них і слухати не хотів запитань про долю сержанта мостонавідників.
— Твою бурю прабатька, — пробурчав Тефт, підступаючи до Каладіна. — Від цих двох у мене мурашки по шкірі — як-от коли мені відомо, що хтось має ножа, і той хтось якраз стовбичить за моєю спиною.
Скеля ви´шикував обслугу, і вони тихо чекали, неначе перед інспекцією. Каладін поспішив приєднатись до них, Тефт і Лопен не відставали. Носії опустили паланкін перед командиром. З відкритими боковинами та куцим пологом угорі той радше скидався на звичайне крісло на платформі. А все ж багато світлооких жінок переміщувалися в таких таборами.
Каладін з неохотою склав Гашал належний уклін, спонукавши й решту команди зробити те саме. Тепер був не час заробляти гарапників за непокору.
— Твої люди як слід підготовлені, командире, — промовила та, поклавши лікоть на бильце та знічев’я шкрябаючи щоку рубіново-червоним нігтем. — Вони такі… ефективні під час мостонавідних вилазок.
— Дякую, Ваша Світлосте Гашал, — відповів Каладін, силкуючись — хоча й безуспішно — стишити в голосі ворожість і різкість. — Дозвольте вас запитати. Ґаза не видно вже не перший день. З ним усе гаразд?
— Ні, — він чекав на подальші пояснення, але світлоока цим і обмежилась. — Мій чоловік вирішив ось що. Твої люди — зразкові мостонавідники й повинні правити за взірець для інших команд. Тож відтепер ви щодня будете нести мостове чергування.
Каладіна продер мороз.
— А наряд у провалля?
— О, для нього також вистачить часу. Вам усе одно потрібні внизу смолоскипи, а вилазки на плато ніколи не проводяться вночі. Тож твої люди спатимуть удень — якщо не трапиться бойової тривоги, — а вночі працюватимуть у розколинах. І ваш час витрачатиметься значно раціональніше.
— Беззмінне мостове чергування? — повторив Каладін. — Ви посилатимете нас на кожну вилазку?
— Саме так, — неуважливо відповіла жінка, легенько постукуючи носіям піднімати її. — Просто твоя обслуга ідеальна. Гріх з цього не скористатися. Ваше беззмінне мостове чергування починається від завтра. Вважайте це за… честь.
Каладін рвучко хапонув повітря, щоб стриматися й не сказати, що він думає про її «честь». Він не зміг примусити себе вклонитися, коли та полишала розташування команди, але їй, здавалося, було байдуже. Скеля й інші загомоніли.
На кожну мостонавідну вилазку. Вона щойно подвоїла темпи їхнього винищення. Каладінові люди не протягнуть і кількох тижнів. У них і без того був такий некомплект, що, втративши одного-двох чоловіків на етапі штурму, вони неминуче мали забуксувати. А паршенді — зосередити обстріл на них, аж доки не викосять решти.
— Подих Келека! — вигукнув Тефт. — Вона хоче нашої смерті!
— Так нечесно, — докинув Лопен.
— Ми — мостонавідники, — сказав
