Танок з драконами - Джордж Мартін

— Пістрявий, лукавий… отакий я пройдисвіт. Три до двох — не така вже перевага, мушу сказати, але за щось та рахується. У цьому світі доводиться вчитися приймати ті дарунки, які надсилають нам боги, і обертати їх собі на користь. Цю науку я засвоїв не задурно. А вам переказую за так, навіть грошей не беру — на знак довіри.

Він знову махнув на лаву.

— Та сідайте вже і кажіть, навіщо прийшли. Обіцяю не вбивати, доки не вислухаю. Це та дещиця, яку я ладен зробити для свого побратима-князя… Квентина, чи не так?

— Квентина з дому Мартел.

— Жабик пасувало вам краще. Не маю звички пити з брехунами та підступними втікачами, але до вас чомусь відчуваю цікавість.

Квентин сів. «Одне хибне слово, і за пів-удару серця тут порсне кров.»

— Мушу перепросити за брехню. Єдині кораблі, які прямували до Невільницької затоки, були винайняті відвезти вас на війну.

Строкатий Князь знизав плечима.

— Кожен зрадник та перебіжчик має якусь відмовку. Ви не перші, хто присягнувся мені мечами, узяв гроші та здимів. І всі вони мали свої причини. «Мій маленький син хворіє», або «Дружина наставила мені роги», або «Інші вояки змушують мене смоктати їм прутні». Останній був дуже чарівний хлопчина, та я йому однак не пробачив. Ще один неборака жалівся, що годували в нас так гидко, аж він мусив утекти, щоб не змарніти. Ну то я наказав відтяти йому ступню, засмажити і подати на обід. А тоді зробив його полковим кухарем. Наші страви значно покращали, і коли його угоді сплив строк, він підписав нову. Щодо вас… кількоро з моїх найліпших хлопців сидять у царському підземеллі завдяки вашому брехливому язикові, а я навіть сумніваюся, чи вмієте ви куховарити.

— Я великий князь дорнійський, — мовив Квентин. — Я маю обов’язок перед батьком та народом. Існує таємна шлюбна угода.

— Я вже чув. І коли срібна цариця побачила ваш шматок пергамену, то що? Впала у ваші обійми?

— Ні, — буркнула Мальована Меріс.

— Ні? Ой, пригадав — ваша наречена полетіла геть на драконі. Ну гаразд, коли повернеться, покличте нас на святкування. Хлопці з полку будуть радесенькі випити за ваше подружнє щастя, а я дуже люблю вестероські весілля, особливо ту частину, де подружжя несуть до ліжка… ой, стривайте! — Він обернувся до Дензо Да-Хана. — Дензо, ти ж наче казав мені, що драконова цариця одружилася з якимось гіскарцем?

— Так, з меєринським вельможею. Дуже багатим.

Строкатий Князь знову обернувся до Квентина.

— Невже це правда? Не може бути. А як же ж ваша шлюбна угода?

— Вона з неї насміялася, — мовила Мальована Меріс.

«Даянерис не сміялася.» Решта Меєрину, може, і дивилася на нього як на кумедне непорозуміння, схоже на отого вигнанця з Літніх островів, якого король Роберт тримав при дворі у Король-Березі. Але королева завжди розмовляла до нього привітно і чемно.

— Ми трохи спізнилися, — відповів Квентин.

— Шкодуєте, що не втекли від мене раніше? — Строкатий Князь ковтнув вина. — Отже… весілля князя Жабика зійшло на пси. То це ви тому прискакали назад до мене? Трійко моїх хоробрих дорнійських хлоп’ят вирішили вшанувати свої полкові обов’язки?

— Ні.

— Яка прикра втрата.

— Юрхаз зо’Юнзак помер.

— Ся новина вже несвіжа. Я сам дивився на його смерть. Бідолаха побачив дракона, спробував утекти і запнувся. Аж тут кілька тисяч його найближчих приятелів пробігли йому по спині. Напевне, Жовте Місто потонуло у сльозах жалоби. Ви запросили мене на зустріч, щоб випити за його світлу пам’ять?

— Ні. А чи обрали вже юнкайці собі нового воєводу?

— Рада хазяїв усе ніяк не домовиться. Найбільшу підтримку мав Єззан зо’Каггаз, та дотепер помер і він. Останніми днями Мудрі Хазяї щодня передають провід над військом одне одному. Сьогодні нас очолює той, котрого твої полкові друзі кличуть Пияк-Не-Здолаєш-Ніяк. А назавтра очільником стане Панок-Вислощок.

— Ні, Заєць, — виправила Меріс. — Вислощок був учора.

— Визнаю помилку, люба моя. Наші юнкайські друзі мали ласку надати нам розклад. Мені варто уважніше його вивчити.

— Вас наймав Юрхаз зо’Юнзак.

— Він підписував угоду з нами від імені свого міста. Таки-так.

— Меєрин та Юнкай уклали мир. Облогу мають зняти, кожне військо розпустити. Не буде ані битви, ані різанини, ані міста для погрому і здобичі.

— Життя — воно таке. Сама зневіра.

— І чи довго, на вашу думку, юнкайці схочуть платити за службу аж чотирьом охочим полкам?

Строкатий Князь сьорбнув вина і мовив:

— Дражливе питаннячко. Але така вже вона — доля вільних компанійців. Одна війна скінчується, інша починається. На щастя, десь комусь завжди треба битися з кимось іншим. Може, навіть у цьому місті. Ось ми тут сидимо і п’ємо, а Кровоборід саме закликає наших юнкайських друзів подарувати цареві Гіздахру ще одну голову. Відпущенці та невільникарі зиркають на горлянки одне одного і гострять ножі, Сини Гарпії змовляються у своїх пірамідах, бліда кобила затоптує копитами і раба, і вельможу, наші друзі з Жовтого Міста вже очі прогледіли, що там робиться на морі, а десь у степу дракон куштує шматочки ніжної плоті Даянерис Таргарієн. То хто править Меєрином сього вечора? І хто правитиме назавтра вранці?

Пентосець знизав плечима.

— Напевне я не знаю нічого, лише одне. Хтось десь неодмінно матиме потребу в наших мечах.

— Я маю потребу в ваших мечах. Дорн винайме вас.

Строкатий Князь зиркнув на Мальовану Меріс.

— А нахабства цьому жабеняті не позичати. Невже я мушу нагадувати? Дорогенький мій княжичу, останньою угодою, підписаною між нами, ви підтерли свою гарненьку рожеву дупцю.

— Хай що вам платить Юнкай, я дам удвічі більше.

— Щирим золотом одразу після підписання угоди, чи не так?

— Частину віддам, коли досягнемо Волантису, решту — коли я повернуся до Сонцеспису. Ми везли золото при собі, коли вирушали в мандри, але ховати його у полку було б важкувато, і ми віддали його до банків. Хочете — то покажу папери.

— Отакої! Папери. То й подвійна платня буде паперами?

— Подвійними паперами, — мовила Мальована Меріс.

— Решту матимете в Дорні, — наполягав Квентин. — Мій батько — людина честі. Якщо я прикладу до угоди свою печатку, він виконає всі умови. Маєте моє