Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

— Гей, що відбувається?

— Що за шум?

— Ви знаєте, котра година?

— Господи, — зашепотіла Белла, — тепер їх почули всі!

— Ні, ні! — Зельда почала перелякано озиратися. — Вони все зіпсують!

— Я викликаю поліцію! — І вікно із грюкотом зачинилося.

— Господи, — видихнула Белла, — якщо нагряне поліція…

— То що?

— Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?

— Гадаю, ні, але…

— Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.

Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів — єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.

Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.

З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.

— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.

— Що?

— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…

— Вони?

— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.

— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.

— Голосніше.

— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.

У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.

— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.

— Добре. Давай далі.

— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?

Морок вичікував, причаївшись внизу.

Зельда тицьнула Беллу в плече.

— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.

— Не знаємо, що ще сказати.

— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?

Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.

— Отож тепер, — сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.

— О ти, Оллі, — додала Белла сумним-пресумним шепотом. — О Стен, Стенлі.

Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.

А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.

Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти — і майже вірили, що розгледіли — як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.

Залишившись удвох, жінки дивилися вслід і захлиналися сміхом, поки не заплакали, і ридали, поки знову не сміялися, аж раптом обличчя Зельди пройняв страх, немовби поряд прогримів постріл.

— Господи! — закричала вона розпачливо, кинувшись вперед. — Почекайте, ми не те сказали, ми не хотіли… не зникайте назавжди! Ах, звичайно, йдіть, щоби сусіди могли виспатися. Але раз на рік… чуєте? Раз на рік, вночі, рівно через рік і потім щороку, неодмінно повертайтеся сюди. Це нікому не завдасть клопоту. А ми говоритимемо вам знову й знову. І не забудьте свій ящик, а ми з Беллою будемо чекати вас на цьому місці, правда, Белло?

— Еге ж, чекатимемо!

На сходах, що вели у чорно-білий німий Лос-Анджелес, запало тривале мовчання.

— Гадаєш, вони почули?

Жінки прислухались.

І тут звідкись далеко внизу пролунав ледь чутний звук двигуна, ніби прокинулась старовинна автівка, а потім промайнула якась химерна музика, яку вони чули в дитинстві на денному сеансі. Але відразу ж змовкла.

Через якийсь час вони попленталися вгору по сходах, витираючи сльози паперовими носовичками. Потім обернулися, щоби наостанок вдивитися у темінь.

— Знаєш, що я скажу? — промовила Зельда. — Я гадаю, що вони почули.

Примітки

ЯГОДА НА ДНІ ЧАШІ

Психологічне оповідання «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl») вперше було опубліковане у 1948 р., у листопадовому номері американського спеціалізованого часопису «Детектів бук» (Detective Book), під первісною назвою «Touch and Go!» [Торкайся і тікай!]. Поміж інших публікацій у часописах: «Еллері Квінс містері мегазін» (Ellery Queen’s Mystery Magazine) (січень 1953), «Аргосі» (Argosy) (Великобританія, березень 1954), «Кевел’є» (Cavalier) (лютий 1960) — під назвою «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl»); і в журналі «Мен» (Men) (березень 1962) — як «The Last Fingerprint» [Останній відбиток пальця]. Згодом увійшло до оригінальних збірників «The Golden Apples of the Sun» [Сонце — яблука злотаві] (1953), «The Vintage Bradbury» [Вінтажний Бредбері] (1965), «Twice Twenty-two» [Двічі по двадцять два] (1966), «Classic Stories 1: From the Golden Apples of the Sun and R Is for Rocket» [Класичні оповідання 1: