Пограймося в отруту! - Рей Бредбері
Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.
Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!
Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.
— Зельдо, це Белла!
— Сем щойно помер?
— Ні, ні. Я перепрошую…
— Ти перепрошуєш?
— Зельдо, ти, напевно, гадаєш, що я божевільна, але…
— Ну, божевільна, і що далі?
— Зельдо, за давніх часів, коли в околицях Лос-Анджелеса знімали кіно, тут проходили зйомки в різних місцях, правда ж?
У Венеції,[14] в Оушен-Парку…
— Чаплій знімався, Ленґдон знімався, і Гарольд Ллойд,[15] звичайно.
— А Лорел і Гарді?[16]
— Що?
— Лорел і Гарді — у них часто були тут зйомки?
— Палме, вони частенько знімались у Палмсі, і на Мейн-стріт у Калвер-Сіті, і на Еффі-стріт.
— Еффі-стріт!
— Не кричи, Белло!
— Ти сказала — на Еффі-стріт?
— Звичайно, о Господи, і це о третій ночі!
— На самому верху Еффі-стріт?
— Так, правильно — там, де сходи. Це знане місце. Там ще Гарді втікав від музичного ящика, який врешті-решт його наздогнав і перегнав.[17]
— Звичайно, Зельдо, звичайно! Боже мій, Зельдо, якби ти могла бачити і чути те, що чую я!
Зельда нарешті зовсім прокинулася.
— Що відбувається? Ти всерйоз?
— О Господи, так! На сходах зараз, і вчора вночі, і начебто позаминулої ночі, я чула та й зараз чую — двоє чоловіків тягнуть догори… цей рояль.
— Хтось тебе розігрує.
— Ні-ні, вони там. Я виходжу — і ні душі! Проте кроки відлунюють, Зельдо! Чийсь голос каже: «Ще один прекрасний безлад».[18] Це треба було чути!
— Ти п’яна і вирішила мене подратувати, тому що я від них сходжу з розуму.
— Ні-ні! Перестань, Зельдо. Ось послухай. Як тобі?
Десь через тридцять хвилин Белла почула деренчання допотопового фордика, що пригальмував на задньому дворі. Цей тарантас Зельда купила через любов до старого кінематографу, щоби можна було возити себе по різних місцях, надихаючись для писання статей про минуле німого кіно, і лише про минуле: під’їхати туди, де перебував Сесіль Де Мілль,[19] покружляти навколо володінь Гарольда Ллойда, чи з тріском і гуркотом колувати по знімальних майданчиках «Юніверсалу»,[20] віддати шану кону із «Привиду Опери»,[21] чи посмакувати сендвічем у відкритому кафе матусі і татуся Кеттл.[22] Такою була Зельда, яка колись писала у німому світі, в німому часі для «Сільвер скрін».[23]
Вона незграбно пройшла через парадові двері: над неосяжним тулубом, що підтримували ноги, немов колони, виліплені самим Берніні для собору Святого Петра в Римі,[24] — обличчя на подобу місяця вповні.
На даний час на цьому круглому обличчі були однаково розпайовані підозра, сарказм і скептицизм. Але помітивши бліде обличчя і відчужений погляд Белли, вона вигукнула:
— Белло!
— Ти бачиш, я не брешу! — сказала Белла.
— Я бачу!
— Не кричи, Зельдо. Мені й без того страшно і цікаво, страшно і радісно. Ходімо.
І обидві жінки попрямували доріжкою туди, де старий схил спускався старими сходинками вниз, у старий Голівуд, і раптом відчули, як навколо них час зробив півколо — і ось уже зовсім інший рік, тому що поруч нічого не змінилося, всі будівлі були такими, якими вони були у 1928 році, і пагорби — якими вони були у 1926 році, і сходи — саме такими, якими їх вилили із цементу у 1921 році.
— Прислухайся, Зельдо. Там!
Зельда прислухалася, але спочатку розчула у темряві тільки скрип коліс, схожий на тріщання цвіркуна, потім стогін деревини та гул фортепіанних струн, а відтак один голос почав бідкатися з приводу тієї біди, а інший твердив, що він тут узагалі ні при чому, потім по сходах з глухим стуком упали два капелюхи-котелки, і роздратований голос заявив: «Ще один прекрасний безлад».
Приголомшена Зельда ледве не зірвалася вниз. Вхопившись за лікоть Белли, вона схлипнула.
— Це розіграш. Хтось встановив магнітофон або…
— Ні, я перевіряла. Тут тільки сходинки, Зельдо, тільки сходинки!
Сльози котилися по пухкеньких щічках Зельди.
— О Боже, це ж його голос! Я експерт, я божевільна фанатичка, Белло. Це Оллі. Інший голос — Стен. А ти, як не дивно, при своєму розумі!
Голоси внизу звучали то голосніше, то тихіше, і нарешті один із них вигукнув:
— Гей, чому б тобі не допомогти?!
— Боже мій, яке диво! — застогнала Зельда.
— Що це означає? — запитала Белла. — Чому вони тут? Це справді привиди? Чого б це привидам щоночі пертися вгору, штовхати перед собою цей ящик, кожнісінької ночі? Поясни мені, Зельдо, чому?
Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.
— А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?
Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:
— Може, їм ніхто не сказав.
— Про що ти?
— А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.
— Що забувається?
— Як ми їх любили.
— Вони це знали.
— Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?
— До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!
— Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?
— Справді, чому? — Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. — Ти права!
— Якщо я права, — обізвалася Белла, — і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…
— Нам з тобою?
— А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.
Вони зійшли на сходинку нижче.
