Із праху посталі - Рей Бредбері
І поки Будинок громили й топили, злива так остудила лють натовпу, що той відсахнувся і раптом розбрівся невеликими групками по домівках, залишивши буревію одмивати фасад порожньої шкаралупи оселі, де вціліли лише один найбільший камін і димохід, який голосно прочищав горло в напрямку, де загадковим чином майже на волосині зависло горище, підтримуване лише декількома колодами і сонним диханням.
Там лежала Сесі, тихо посміхаючись, подаючи знаки тисячі членів Сім’ї, куди летіти, де бродити, де дозволити вітру себе підняти, дозволити землі себе притягнути, будучи листочком, павутинкою, відбитком копита, безвустою посмішкою, іклом без пащеки, шкурою без кісток, туманним саваном на світанку, будучи душами, невидимими з димарів; всі прислухалися й писали. Вам на схід, а вам — на захід, гніздуйтесь на деревах, спочивайте на луговій траві, літайте до небес із жайворонками, бігайте із собаками в упряжках, муркотіть разом із кішками, ховайтеся у відрах для колодязів, не залишайте на фермерських постелях і подушках відбитків, прокидайтеся на світанку з колібрі, затишно роїться з бджолами надвечір, пишіть-пишіть-записуйте!
Останні краплі дощу достоту змили обвуглені руїни, і залишилися тільки тліючий димок та половина Будинку з половиною серця й половиною легень, і Сесі, компас до їх сонних мандрівок, що вічно сигналізує про їх шалені прагнення.
Всі й кожен у потоці снів, хто відправився в далекі села, ліси й на ферми, і Мати з Батьком разом із ними в заметілі шепоту й молитов, прощалися та обіцяли повернутися наступного року, щоб знову знайти та обійняти покинутого сина. «Прощай, бувайте, о так, до зустрічі», — кричали їхні все слабші голоси. Потім настала тиша, як не рахувати Сесі, котра знову манила їх до себе попрощатися.
І все це Тімоті почув та зі сльозами на очах зрозумів.
За милю від Будинку, який тепер світився іскрами і димом згарища, на фоні чого тьмяніло небо й туманився місяць, Тімоті зупинився під деревом, де багато хто з його кузенів і, можливо, Сесі хвильку перед тим переводили дух. Незабаром поруч загальмувала хитка таратайка, і фермер поглядав то на далеке полум’я, то на дитя під деревом.
— А що це таке? — він кивнув носом на палаючий Будинок.
— Хотів би я знати, — сказав Тімоті.
— Що ти несеш, хлопче?
Чоловік хмуро подивився на довгий згорток під пахвою у Тімоті.
— Збираю тут, — відповів Тімоті. — Старі газети. Комікси. Старі журнали. Деякі, хай їм грець, ще давніші «Ковбоїв Рузвельта»[44] і битви за Булл-Ран.[45] Сміття і мотлох. — Згорток під пахвою зашелестів на нічному вітрі. — Відмінне сміття, шикарний мотлох.
— Як і я колись. — Фермер тихенько розсміявся. — Але то колись. Тебе підвезти?
Тімоті кивнув. Він озирнувся на будинок і побачив іскри, схожі на світлячків, що летять у нічне небо.
— Залазь.
І вони поїхали.
Розділ 22
Той, хто пам’ятає
Довгий час, багато днів, а потім і тижнів, над містом було порожньо. Вряди-годи, коли йшли дощі й ударяла блискавка, від обвуглених мостин, що провалилися в підвал, і від розбитого винного льоху, й від горищних балок, що обвалилися чорними кістяком, поховавши запаси вин, піднімався легкий димок. Коли він розсіювався, то завісами і хмарами здіймався пил. У його кружлянні поставали спогади про Будинок, вони миготіли і зникали, як раптові сновидіння, та згодом припинялися.
Минув час, і молодий чоловік прийшов по дорозі, наче виринув зі сну або випірнув із тихим припливом спокійного моря, щоб опинитися в незнайомій місцині перед покинутим, немовбито знайомим йому Будинком, але не настільки, аби пам’ятати, що саме в ньому колись було.
Вітер питально заворушився у порожніх деревах.
Молодик уважно вислухав і відповів:
— Том. Я — Том. Ти мене знаєш? Ти мене пам’ятаєш?
Гілки дерева затремтіли від спогадів.
— Ти зараз тут? — перепитав він.
— Майже, — донісся у відповідь шепіт. — І так. І ні.
Тіні заворушилися.
Парадні двері Будинку скрипнули та повільно прочинилися. Том підійшов до сходів наверх.
У центрі з комина віяло менш-більш доброю погодою.
— Якщо я ввійду і почекаю, то що тоді? — запитав він, спостерігаючи за величезним фасадом безмовного Будинку в очікуванні відповіді.
Вхідні двері погойдувалися на завісах. Деякі шибки тихенько двигтіли в рамах, віддзеркалюючи перші сутінкові зорі.
Чув, але не вловлював шепотіння у цих звуках.
— Заходь. Зажди.
Том поставив ногу на нижню сходинку і завагався.
Дошки Будинку ніби відсувалися від нього, неначе заманювали.
Він зробив іще крок.
— Не знаю. Що? Кого я шукаю?
Тиша. Будинок застиг в очікуванні. У деревах ждав вітерець.
— Енн? Це ти? Але ж, звісно, ні. Вона давно поїхала далеко звідси. То була інша. Я майже згадав її ім’я. Як же?..
Дошки Будинку застогнали від нетерпіння. Він піднявся на третю сходинку, а потім до самого верху, де став перед настіж розчиненими дверима, куди вривався вітер, перехоплюючи подих і засмоктуючи всередину. Але Том стояв нерухомо, із заплющеними очима, намагаючись розгледіти обличчя тіні проти повік.
«Я майже згадав це ім’я», — подумав він.
— Заходь. Заходь.
Том увійшов у двері.
Майже миттєво Будинок провалився на чверть дюйма, ніби на нього опустилася ніч або над дахом високого горища нависла хмара.
Там, нагорі, хтось снив, дрімаючи во плоті.
— Хто там? — тихо покликав він. — Де ти?
Курява на горищі піднялася й опустилася в тіні.
— О, так, так! — сказав він нарешті. — Тепер згадав. Твоє благословенне ім’я.
Том пішов до сходів, що вели наверх, на горище Будинку, залите місячним світлом.
Перевів дух.
— Сесі, — кінець-кінцем прорік він.
Будинок затремтів.
Місячне світло осяяло сходи.
Він піднявся.
— Сесі, — сказав Том востаннє.
Вхідні двері дуже повільно прочинилися, потім ковзнули і так само тихо зачинилися за ним.
Розділ 23
Подарунок
У двері постукали, й Дуайт Вільям Олкотт відірвався від фотографій, щойно надісланих із якихось розкопок під Карнаком.[46] Оскільки він був в доброму гуморі, бо, вочевидь, уже надивився на нові фото, то відповів на стукіт. Він кивнув, і цього виявилося достатньо, щоб двері негайно відчинились і в кімнату зазирнула повністю лиса голова.
— Я знаю, це дивно, —
