Із праху посталі - Рей Бредбері
Покинута в тиші горища й потоці золотистого пилку в повітрі, убираючи темряву для підживи, видихаючи тільки тишу і спокій, ця древня гостя чекала, поки хтось не відсуне вбік любовні листи, іграшки, догорілі свічки й залиті ними канделябри, рвані спідниці, корсети й газети із заголовками про війни, виграні, а потім програні в миттєво забутій історії.
Кого-небудь, хто вирив би, відкопав, відшукав.
Тімоті.
Він не відвідував її вже кілька місяців. Місяців. «Ох, Неф», — подумав він.
Неф піднялася із таємничого острова тому, що він прийшов, і все поперевертав, і копав, поки перед ним не лишилося тільки її обличчя, її зашиті очі в обрамленні осіннього книжкового листя, юридичних трактатів та мишачих кісток.
— Бабусю! — вигукнув він. — Пробач мені!
— Не… так… голосно… — прошепотіла вона голосом черевомовця з глибини тихого відлуння віком чотири тисячі років. — А… то я… розвалюся.
І справді, з її забинтованих плечей посипався сухий пісок, а на пекторалі заторохтіли ієрогліфи.
— Дивись…
Крихітна спіраль пилу ковзнула по її грудях з письменами, які зображували нерухомих богів життя і смерті, схожих на високі ряди стародавнього збіжжя й пшениці.
Тімоті широко розплющив очі.
— Це… — Він доторкнувся до обличчя дитини, яке з’явилося серед образів священних тварин. — Це… я?
— Звісно.
— Чому ти мене покликала?
— То… му… що… це… кінець. — Неквапливі слова злітали з її губ, ніби золоті крихти.
Серце в грудях Тімоті помчало, наче сполоханий кролик.
— Кінець чого?!
Стародавня жінка трохи прочинила одне із зашитих очей, і в його глибинах блиснув кришталик. Тімоті глянув на сволоки, де цей проблиск торкнувся світла.
— Цього? — мовив він. — Нашого місця?
— …Та-а-а-а-ак… — линув шепіт. Одне око в неї знову виглядало зашитим, але Неф розплющила інше, повне світла.
Її тремтячі пальці, як лапки павука, блукали прикрашеними піктограмою грудьми. Вуста прошепотіли:
— Цей…
— Дядько Ейнар! — угадав Тімоті, приглядаючись до вказаного малюнка.
— Той, у кого крила?
— Я літав з ним.
— Вундеркінд. А це?
— Сесі!
— Вона також літає?
— Але без крил. Її розум мандрує…
— Як привиди?
— Через вуха людей дивиться на світ їхніми очима!
— А це? — затремтіли павучі пальчики.
Там, куди вона вказувала, не було ніякого символу.
— А-а, — засміявся Тімоті. — Мій кузен, Рен. Невидимка. Йому не обов’язково літати. Він може піти куди завгодно, і ніхто навіть не помітить.
— Щасливчик. А це, і це, і ще ось це?
Її зморщений палець заворушився.
І Тімоті назвав усіх дядьків і тіток, кузенів і кузин, небожів і небог, які жили в цьому Будинку вічно або якусь сотню років, попри погану погоду, шторми чи війни. Тут було тридцять кімнат, і кожна з них в павутинні, нічному цвіті й пасмах ектоплазми, яка витала перед дзеркалами й миттєво зникала, варто було бражникам «мертва голова» або похоронній бабці розрізати повітря або прочинити віконниці, щоби впустити темряву.
Тімоті називав кожне мальописне обличчя, і стародавня жінка ледь помітно кивала запиленою головою, і ось її пальці торкнулися останнього ієрогліфа.
— Чи торкаюся я виру темряви?
— Так, це Будинок.
Так воно й було. Ось він, цей самий Будинок, прикрашений лазуритом, весь у бурштині й золоті, яким він, мабуть, був тут, іще коли про Лінкольна у Геттісберзі[41] ніхто не чув.
І поки він дивився, яскравий рельєф почав тремтіти й обсипатися. Землетрус сколихнув рами і засліпив золоті вікна.
— Сьогодні вночі, — гірко заплакала вкрита порохом мумія, глибоко занурюючись у себе.
— Але, — вигукнув Тімоті, — після стількох років! Чому зараз?
— Це століття відкриттів та одкровень. Картин, які літають у повітрі. Звуків, які розносяться по вітру. Речей, які всі бачать. Речей, які всі чули. Десятків мільйонів мандрівників у дорозі. Виходу немає. Нас відшукали за словами, сказаними в повітря, й образами, ретрансльованими променями світла в кімнати з дітьми і їхніми батьками, тоді як Медуза з очіпком-антеною щось розповідає і вимагає покарання.
— За що?
— Ні за що. Це просто актуальне одкровення поточної години, безглузді тривоги й екскурси тижня, паніка єдиної ночі. Про них ніхто не просить, але вони сіють смерть і руйнування, а діти, а також їхні батьки сидять закляклі в арктичному заклинанні небажаних пліток та непотрібного наклепу. Неважливо. Німі говоритимуть, дурні припускатимуть, а нас просто знищать.
— Знищать… — повторила вона.
І будинок на її грудях, і сволоки над головою хлопчика затряслися, чекаючи нових поштовхів.
— Скоро почнуться повені… потопи. Приплив людей…
— Але чим ми провинилися?
— Нічим. Просто вижили, і все. І ті, хто прийдуть потопити нас, заздрять нам, нашому життю, що триває стільки століть. Оскільки ми відрізняємося, нас потрібно змити. Тсс!
І знову її ієрогліфи затряслися, і, наче корабель в бурхливому морі, зітхнуло та заскрипіло горище.
— Що можна зробити? — запитав Тімоті.
— Тікайте. Розбігайтеся в різні боки. Вони не можуть угнатися за всіма. Треба покинути Будинок до опівночі. Саме тоді вони прийдуть зі смолоскипами.
— Зі смолоскипами?
— Хіба ти не знаєш, що завжди приходять з вогнем і факелами, факелами й вогнем?
— Так. — Тімоті відчув, як ворушився його язик, приголомшений спогадом. — Я бачив це у фільмах. Бідні люди, що тікають, та люди, що біжать за ними. І смолоскипи, і вогонь.
— Що ж. Поклич сестру. Сесі повинна попередити всіх інших.
— Я вже зробила це! — долинув голос нізвідки.
— Сесі?!
— Вона разом з нами, — прохрипіла старенька.
— Так! Я все чула, — мовив голос зі сволоків, з вікон, із шаф, зі сходів наниз. — Я в кожній кімнаті, в кожній думці, в кожній голові. Там уже всі трусять комоди, пакують багаж. Задовго до опівночі Будинок спорожніє.
Невидима птиця торкнулася повік і вух Тімоті й утупилася в Неф його очима.
— І справді, ось вона Красуня, — промовила Сесі вустами Тімоті.
— Що за нісенітниці! Хотіли б почути іншу причину, чому зміниться погода і прийдуть повені? — пробурмотіла древня.
— Звісно. — Тімоті відчув, як м’яка сутність сестри притислася до його зіниць. — Розкажи нам, Неф.
— Вони ненавидять мене, тому що я — це згусток знання про смерть. Ці знання — для них прокляття, а не корисний тягар.
— Хіба можна… — почав Тімоті,
