Із праху посталі - Рей Бредбері

Десь там, у спекотній пообідній далині, відлунював гучний металевий свист — пара клубилася, коли потяг проносився через низові естакади, над прохолодними річками, через кукурудзяні поля, входячи у тунелі, як палець у наперсток, пірнаючи під мерехтливі горішні арки. Джон перелякано завмер. А якщо Сесі саме зараз у голові машиніста? Вона полюбляла водити ці машини-монстри. Любила смикати за шнурок, аж поки потяг не починав свистіти, тривожачи сонну ніч чи дрімотливе літнє пообіддя.

Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком. Щось скрикнуло і врізалось у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.

— Дідько!

Він бачив, як дрізд, кружляючи над ним, чекав наступного шансу.

Почув зумкотіння крил.

Підстрибнув, схопив.

Вона у нього! Пташка билась у його руках.

— Сесі! — гукнув він до переляканої чорної пташини, що опинилась у клітці його рук. — Я тебе вб’ю, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!

Пташка запищала.

Пальці рук стислися міцніше, ще міцніше!

Він пішов геть, не озираючись на те місце, де кинув мертве створіння.

Дядько Йоан спустився до яру і, зупинившись на березі струмка, засміявся, коли уявив собі, як Сім’я несамовито метушиться, намагаючись знайти порятунок від нього.

Глибоко з-під води, наче дула пневматичних пістолетів, на нього витріщилися круглі чорні очі.

У спекотні літні полудні Сесі полюбляла забратися в голову річкового рака — у розмитий і безбарвний світ. Вона часто вистромляла очка-горошини на рухомих стебельцях і насолоджувалася спокійним плином струмка, його приємною прохолодою і химерним мерехтінням світла у ньому.

Від самої лише думки, що Сесі може бути десь тут, поруч, у цих білочках, чи бурундучках, або навіть… Боже мій, тільки подумай!

У спекотний літній полудень Сесі направду полюбляла забратися в амебу, у глибинах наповненого по-філософськи темною водою колодязя. У такі дні, коли світ здавався застиглим спекотним жахіттям, що ніби припечатував усе суще на землі, вона, дрімотно здригаючись, лежала на дні колодязя, холодна й далека.

Йоан спіткнувсь і плюхнувся обличчям у потік!

Дзвони у його голові забамкали гучніше. А тоді повз нього шерегою пропливли силуети тіл. Білі, немовби глисти, створіння сунули повз нього, наче ніким не керовані ляльки. Течія підкидала їхні голови і повертала обличчя до нього, являючи на кожному знайомі риси членів Сім’ї.

Так і сидячи у воді, він розридався. Згодом підвівся, пообтріпувався та пішов геть від потічка у сторону пагорба. Зоставалося лише одне. Йоан Лютий, Несправедливий приплентався у поліцейський відділок ближче до вечора й уже ледве тримався на ногах, його голос повсякчас переходив на шепіт.

Шериф прибрав ноги зі столу й чекав, доки навіжений чоловік збереться з духом і вимовить хоч слово.

— Я хочу заявити на одну родину, — видихнув дядько Йоан. — На тутешню грішну та аморальну сім’ю, яка вичікує, ховається, вона завжди на видноті, але завжди непомічена. Вона тут і там. Вона поруч.

Шериф сів рівно.

— Сім’я? Аморальна, кажете? — Він узяв олівець. — І де вони живуть?

— Вони живуть… — Навіжений чоловік зупинився. Щось вдарило його в груди. Сліпуче світло обпалювало його очі. Він похитнувся.

— Ви можете назвати мені їхнє прізвище?

— Їхнє прізвище… — знову жахливий удар, але тепер уже в живіт. Церковні дзвони вибухнули!

— Ваш голос, Боже мій, ваш голос! — вигукнув Йоан.

— А що з моїм голосом?

— Він схожий… — Йоан простягнув руку до обличчя шерифа. — Дуже схожий…

— Так?

— Це її голос. Вона за вашими очима, за вашим обличчям, у вашій мові!

— Чарівно, — вимовив шериф, посміхаючись, а його голос був жахливо м’яким і приємним. — Ви збиралися дати мені прізвище сім’ї та її місцеперебування…

— Немає потреби. Якщо вона тут. Якщо ваш язик — зараз її. О Господи!

— Спробуйте, — сказав тонкий і ніжний голос з обличчям шерифа.

— Ця Сім’я є! — навіжений вигукнув, похитуючись. — І Будинок також є! — Він одсахнувся, знову отримавши удар в серце. Дзвони розривались. Здавалося, що й сам він перебував усередині великого церковного дзвона.

Він викрикнув прізвище. Він викрикнув адресу.

А потому, геть розбитий, він вискочив з кабінету.

Після довгої паузи обличчя шерифа розслабилося. Його голос змінився. Тепер уже низький і грубий, він, здавалося, був приголомшений туманним спогадом.

— Що, — запитав він себе, — хтось щось сказав? Чортівня. Що це було за прізвище? Швидко, треба записати. А що за будинок? Де він розташований, як той сказав?

Шериф подивився на олівець.

— О, так, — сказав він нарешті. І знову: — Так.

Олівець побіг по паперу. Він писав.

Люк на горище відчинився навстіж, і лютий, несправедливий чоловік опинився там. Він стояв над сплячим тілом Сесі.

— Дзвони, — сказав він, затискаючи вуха руками. — Вони твої! Я повинен був здогадатися раніше. Катуєш мене, караєш. Досить! Ми спалимо тебе! Я приведу натовп. О Господи Боже, моя голова!

Останнім приреченим жестом він затиснув вуха руками і впав замертво.

Жінка, що була сама в будинку, підійшла подивитися на тіло, а Тімоті, стоячи в тіні, відчув, як його товариші запанікували, сіпнулись і сховалися.

— Ох, Матінко, — злетів тихий голос Сесі з її пробуджених губ. — Я намагалася зупинити його. Але не змогла. Він назвав наше прізвище, він сказав, де ми живемо. Чи запам’ятав те усе шериф?

У Матері не було відповіді.

Тімоті слухав зі свого темного закутку.

З вуст Сесі здалеку, а тепер зовсім близько і чітко доносилися звуки дзвонів, жахливих святих дзвонів.

Бамкання дзвонів.

Розділ 21

Полеглі в прах

Тімоті поворухнувсь уві сні.

Кошмар захопив його і не відпускав.

У нього в голові стояли обриси палаючого даху. Він бачив, як затремтіли і розбилися вікна. По всьому величезному Будинку тріпотіли і літали крила, вдаряючи об шибки, поки ті не розбивалися вщент.

Скрикнувши, Тімоті різко випростався. Майже відразу ж із його губ зірвалося одне-єдине слово, за яким потім послідувала ціла купа:

— Неф. Курна відьма. Тисячу-Раз-Прабабуся… Неф…

Вона кликала його. Стояла дзвінка тиша, але вона кликала його. Вона знала і про вогонь, і про шалене биття крил, і про розбиті шибки.

Тімоті довго сидів, перш ніж поворухнутися.

— Неф… Курна… Тисячу-Раз-Прабабуся…

Народжена в смерті за дві тисячі років до тернового вінця, Гетсиманського саду та порожнього гробу. Неф, мати Нефертіті, королівська мумія, яка пропливла на темному човні повз безлюдну Гору Блаженств, причалила до