Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

Гноми забідкалися, засумували, а Більбо заплакав. Бони звикли до думки, що Гандальф весь час буде з ними і завжди вирятує з біди.

— Та я не щезаю цієї ж миті,— додав він. — День-два я ще можу побути з вами.

Мабуть, допоможу вам виборсатися з цієї скрути, та й самому мені потрібна невеличка допомога. У нас немає ні харчів, ні поклажі, ні коненят, щоб їхати далі. І ви не знаєте, де перебуваєте. Ну, це я вам можу сказати. Ми досі перебуваємо на кілька миль північніше від тієї дороги, якою мали б іти, коли б не покинули так поквапно той гірський перевал. У цих краях живе дуже мало людей — хіба хто сюди прибився за той час, поки мене не було, а проходив я тут кілька років тому. Але є тут хтось, кого я знаю, і живе той хтось неподалечку. Це ж він поробив сходинки на бескиді — здається, він його називає Каррок. Сюди він приходить нечасто, і вже ж не за дня приходить, шкода його дожидатися. Та де шкода — небезпечно! Ми самі повинні піти і знайти його. Якщо зустріч буде щаслива, отоді я й вирушу, побажавши вам, як ото орли, щасливої мандрівки; де б ви не мандрували. Гноми все-таки благали чарівника не покидати їх. Пропонували йому і золото, й срібло, і самоцвіти драконові, але Гандальф не давався на умовляння.

— Побачимо, побачимо! — відмахнувся він нарешті.— Хоч я гадаю, що вже заробив дещицю того драконового золота, — хай-но ви його ще здобудете!

Після цих його слів гноми перестали благати. Всі пороздягались і викупалися в річці; там, де брід, вона була мілка, чиста і кам'яниста. Сонце вже припікало, тож вони швидко просохли й відчули приплив свіжих сил; тільки ще боліли синці й трохи хотілося їсти. Потім перейшли брід (несучи гобіта на плечах), а далі попрошкували крізь буйне зеленотрав'я, та все попід рядами крислатих дубів і високих берестів.

— А чому бескид називається Каррок? — спитав гобіт, дрібочучи обіч Гандальфа.

— Він назвав його Карроком, тому що взагалі він не каже “бескид”, а “каррок”.

Всі скелі та бескиди він називав “карроками”, а цей бескид тому Каррок, що єдиний поблизу його оселі, і він, той “хтось”, його добре знає.

— Хто називає? Хто знає?

— Той Хтось, про якого я говорив, — вельми значна особа. Коли я вас із ним знайомитиму, щоб ви всі були з ним дуже чемні. Я знайомитиму вас із ним помаленьку, по двоє, мабуть, а ви стережіться, нічим не роздратуйте його, а то вже й не знаю, що трапиться. Він буває жахливий, коли розлютиться, хоч може бути й незлим, коли йому догодити. І все-таки я вас застерігаю — розлючується він дуже легко.

Почувши таку розмову чарівника з гобітом, гноми обступили їх колом.

— Чи це не та сама особа, до якої ви нас зараз ведете? І чи не могли б ви знайти кого-небудь із лагіднішою вдачею? І чи не пояснили б ви нам усе це трохи краще?

— сипонули вони запитаннями.

— Авжеж, це та сама особа! Ні, я не міг би! І пояснював я дуже докладно, — сердито відповів Гандальф на всі запитання зразу. — Коли хочете знати більше, то його звати Беорн. Він страшенно дужий, а ще він міняє шкіру.

— Що?! Хутряник? Той, хто називає кролика трусиком, коли не зможе видати його хутра за біляче? — перепитав Більбо.

— О небеса! Ні, ні! Ні!! Ні!!! — заперечив Гандальф. — Не будьте дурнем, добродію, якщо тільки можете, і в ім'я всіх чудес не згадуйте більше слова “хутряник”, поки не відійдете на сотню миль від його оселі. Ні цього слова, ні слів “килимок”, “кожух”, “пелерина”, “муфта”, ні інших таких злощасних слів! Він міняє шкіру. Просто міняє свою шкіру: то він ходить величезним чорним ведмедем, то великим, дужим чорночубим чоловіком із здоровезними руками й чималою бородою.

Я не можу розповісти вам багато більше, хоч і цього задосить. Дехто каже, що він ведмідь, який походить від великих стародавніх ведмедів з гір, де ті жили до приходу велетнів. Інші кажуть, нібито він чоловік, що походить від перших людей, які мешкали тут, поки ще не прийшли дракони, і з ними Смауг, у цю частину світу, а гобліни не приблукали в гори з півночі. Не скажу напевне, хоч мені здається, що правду кажуть не перші, а другі. Його не дуже розпитаєш.

— Так чи так, а його не беруть ніякі чари, крім його власних. Живе він у великому дерев'яному домі серед діброви. Як людина, він тримає худобу та коней, і ті майже такі самі незвичайні, як і їхній господар. Вони працюють на Беорна і розмовляють з ним. А господар їх не ріже і не їсть, ані полює він чи їсть диких звірів. Він має безліч вуликів з великими лютими бджолами і споживає здебільшого вершки та мед. У подобі ведмедя він бродить по всій околиці. Одного разу вночі я спостерігав, як він сидів самотою на вершині Каррока й дивився на місяця, що хилився до Імлистих гір. І тут я почув, як він прогарчав ведмежою мовою:

“Настане той день, коли вони погинуть, і я вернуся туди!” Ось чому я гадаю, що колись він сам прийшов сюди з гір.

Більбо й гноми тепер мали над чим помізкувати, тож більше й не розпитували Гандальфа. Попереду ще була далеченька дорога. Вони все тюпали й тюпали — то вгору схилом, то в долину. Стало припікати. Час від часу перепочивали під деревами, й тоді гобітові так дошкуляв голод, що він їв би й жолуді, коли б хоч скількись їх було вже дозріло й нападало на землю.

Десь аж надвечір їм стали траплятися великі латки квітів — то такі квіти, то інші, й ніде впереміш, от ніби посіяні. Особливо багато було конюшини: хвилювалися під вітерцем ділянки високого “півнячого гребінця”, а далі червона конюшина, й цілі лани білої — низькорослої, з солодким, медовим запахом. У повітрі дзижчало, гуло, бриніло — повсюди снували, клопоталися бджоли. Та які бджоли! Більбо зроду таких не бачив.

“Якщо котрась мене вжалить, — подумав він, — мене так розідме, що я стану вдвічі більший!”

Ці бджоли були більші за шершнів, їхні трутні — більші за людський великий палець — куди більші! — а жовті смужки на чорнющих тілах яріли червленим золотом.

— Ми вже