Сильмариліон - Джон Рональд Руел Толкін
Нарешті після тривалого обговорення Феанор таки переміг, запаливши в серцях більшості присутніх нолдорів жагу побачити нові дивовижі та чужоземні краї. Тому, коли Фінарфін знову заговорив про розважливість і про час для міркувань, зчинився страшенний галас:
— Ні, не спиняй нас!
І Феанор та його сини почали негайно збиратися в путь.
Для тих, хто наважився обрати такий темний шлях, завбачливість важила небагато. Усе робили надто поспішно; Феанор підганяв ельфів, боячись, що, коли серця їхні охолонуть, слова його не матимуть впливу і гору візьмуть інші; адже, попри всі гордовиті слова, він не забував про владу валарів. Однак із Валмара посланці не надходили, і Манве мовчав. Наразі він і не забороняв Феанорові здійснювати його наміри, і не перешкоджав їм; валарів гнітило те, що їх звинуватили в лихому замірі супроти елдарів і в тому, що вони буцім утримують когось проти волі. Тому боги спостерігали та вичікували, все ще не вірячи, що Феанор зможе підпорядкувати нолдорське воїнство власній волі.
І справді, щойно Феанор почав вишиковувати нолдорів для виступу в похід, між ними зчинилися чвари. Адже хоч він і схилив присутніх до думки про відхід, далеко не всі погоджувалися визнати Феанора своїм Королем. До Фінґолфіна та його синів почували більше прихильності; а його домашні та значна частина мешканців Тіріона відмовлялися зректися Фінґолфіна, якщо той піде з ними; тому, врешті-решт, на тернисту путь стали два окремі рушення нолдорів. Феанор і його послідовники йшли в авангарді, а більшість нолдорів рушила вслід за Фінґолфіном; він виступив усупереч власній мудрості, прислухавшись до наполягань Фінґона, сина свого, а також тому, що не хотів розлучатися зі своїм народом чи залишати його на поталу необдуманим рішенням Феанора. Не забув він і виголошених перед троном Манве слів. З Фінґолфіном пішов і Фінарфін, спонукуваний тим самим; однак ішов він із великим небажанням. З усіх нолдорів, котрі жили у Валінорі й стали на ту пору чисельним народом, тільки одна десята відмовилася від подорожі: одні — з любові до валарів (і Ауле зокрема), другі — з любові до Тіріона та багатьох речей, які вони створили власноруч; і тримав їх зовсім не страх перед небезпеками подорожі.
Та щойно заспівала сурма і Феанор вийшов із брам Тіріона, прибув нарешті посланець від Манве, звістуючи:
— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині.
Та Феанор тільки засміявся у відповідь герольдові, а нолдорам сказав:
— Так! Виходить сей відважний народ пошле нащадка свого Короля та його синів самотиною у вигнання, а сам повернеться в рабство? Проте, коли хто захоче піти зі мною, я скажу їм таке. Нам пророковане горе? Але ж в Амані ми зазнали його. В Амані ми зі щасливих стали нещасними. Тепер спробуємо інший шлях: у горі відшукаємо радість або принаймні здобудемо свободу.
Тоді, повернувшись до герольда, він гукнув:
— Скажи ось що Манве Сулімо, Верховному Королю Арди: якщо Феанор не зможе здолати Морґота, то він бодай не зволікатиме з нападом і не марнуватиме часу на сум. І, можливо, Еру розпалив у мені вогонь палкіший, аніж ти собі уявляєш. Урешті-решт, я завдам Недругові валарів такої рани, що навіть могутні завсідники Кола Судьби здивуються, дізнавшись про це. О, так, урешті-решт, вони таки підуть за мною. Прощавай!
Тієї миті Феанорів голос став таким гучним і переконливим, що навіть герольд валарів уклонився йому так, ніби отримав сподівану відповідь, і пішов; а нолдори визнали правоту Феанора. Відтак вони продовжили похід, і Дім Феанора квапливо просувався вперед уздовж узбереж Еленде, — і погляди ельфів не раз зверталися до Тіріона на зеленому пагорбі Туни. Повільніше і не так охоче простувало за ними рушення Фінґолфіна. Тут першим ішов Фінґон, а останніми — Фінарфін і Фінрод та багато найшляхетніших і наймудріших нолдорів; і часто вони озирались, аби поглянути на своє прекрасне місто, аж доки свічадо Міндон-Елдаліеви зникло в пітьмі. Вони, на відміну від решти вигнанців, винесли звідти щемливі спогади про втрачене щастя, а декотрі навіть прихопили із собою власноруч створені речі — втіху і тягар під час мандрів.
І от Феанор провадив нолдорів на північ, тому що найпершим завданням поклав собі переслідування Морґота. Більше того, Туна під Танікветілом була неподалік від поясу Арди, і там Велике Море мало найбільшу ширину, а все далі на північ розділяючі моря ставали вужчими й вужчими, тож пустельний берег Араману й узбережжя Середзем’я зближались. Але тільки-но Феанор заспокоївся й узявся тверезо обмірковувати становище, він збагнув — надто пізно, — що всі ці юрмища ніколи не зможуть ані подолати такі довгі відстані, ні, зрештою, перебратися через моря без кораблів. А на те, щоби збудувати необхідний великий флот, піде багато часу та праці, навіть якщо серед нолдорів і знайдуться знавці цього ремесла. Тож Феанор постановив переконати телерів, щирих друзів нолдорів, приєднатися до їхнього походу; і бунтівний дух підказав йому, що так можна применшити блаженство Валінору та збільшити свою міць для війни з Морґотом. І він поквапився до Алквалонде, і повторив перед телерами промову, виголошену в Тіріоні.
Проте Феанорові слова не зворушили телерів. Відхід родичів і давніх друзів украй засмутив цих ельфів, але вони радше воліли відраджувати їх од необдуманого вчинку, ніж квапилися підтримати; і, не бажаючи чинити всупереч волі валарів, відмовилися
