Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— А навіщо, — повторила Сил, — тобі позбуватися його? Каладіне, ти ж чув історії. Про людей, які ходили по стінах. І прив’язували до себе бурі. Про Вітробігунів. Чого б це тобі закортіло знехтувати таким даром?

Мостонавідник силкувався підібрати слова. Те, як він зцілював, як завжди лишався неушкодженим, хоч і бігав на вилазки в першій лінії… Так, він давно знав, що коїться дещо дивне. Чому це так лякало його? Може, тому, що він боявся стати ізгоєм — як-от колись його батько, хірург із Гартстоуна? А чи в цьому крилося щось більше?

— Я роблю те саме, що й колись Променисті, — мовив нарешті.

— Я тільки-но саме це й сказала.

— А я все гадав, що народився безталанним або вляпався у щось на кшталт Старої магії. Хоч, може, осьде воно, пояснення! Всемогутній прокляв Загублених Променистих як зрадників людства. А якщо й наді мною висить прокляття за те, що я кою?

— Каладіне, — заперечила та, — ти не проклятий.

— А ще ти щойно казала, ніби не знаєш, що відбувається, — він узявся походжати задвірком. Камінець обіч нього нарешті відпав від стіни та грюкнувся долі. — Ти здатна гарантувати, що такі заняття не могли накликати на мене безталання? Чи достатньо ти втаємничена, щоб категорично спростувати це, Сил?

Та, склавши руки, стояла в повітрі й мовчала.

— Такі… штучки, — сказав Каладін, жестом вказуючи на камінець. — Це ненормально. Променисті зрадили людство. Вони втратили свої здібності й були прокляті. Легенду про них знає кожен, — він поглянув на свої руки, які все ще світилися, хоч і тьмяніше, ніж до того. — Що б ми не накоїли, що б саме зі мною не сталося, а все ж я якимось чином примудрився накликати на себе те саме прокляття. От чому довкола мене гинуть усі, кому б я не намагався допомогти.

— І ти вважаєш, що причина твого прокляття — в мені?

— Я… Ну, ти ж сама сказала, що пов’язана з цим, і…

Та ступила крок уперед, тицяючи в нього пальцем — крихітна, розгнівана жіночка, яка зависла в повітрі.

— Тож ти гадаєш, що це я в усьому винна? У твоїх невдачах? І в їхніх смертях?

Каладін не промовив ні слова. І майже відразу збагнув, що мовчання — чи не найгірша відповідь. А Сил — на диво схожа на людину в своїх почуттях — з ображеним виглядом розвернулася в повітрі й пурхнула геть, перетворившись на осяйну стрічку.

«Я занадто гостро реагую», — сказав він собі. Каладін був цілковито вибитий з колії. Він сперся об стіну й схопився рукою за голову. Та не встиг зібратися з думками, як на вхід у задвірок впали тіні. Тефтова й Лопенова.

— Ті, що говорять зі скелями! — вигукнув гердазієць. — Але ж і світишся ти в холодку, харизматику!

Тефт ухопив Лопена за плече.

— Він нікому не скаже, хлопчику. Я подбаю про це.

— Угу, харизматику, — підтвердив той. — Я заприсягнувся, що не скажу. А на гердазійця можна покластися.

Приголомшений Каладін мовчки дивився на цю парочку. А тоді, проштовхнувшись повз них, вибіг із проходу й перетнув подвір’я, тікаючи від цікавих очей.

* * *

Коли почало сутеніти, світло вже давно не струмувало з його тіла. Воно вичахло, наче майже спопеліле багаття, і за лічені хвилини згасло.

Каладін крокував на південь уздовж краю Розколотих рівнин — межею між військовими таборами та власне плато. У деяких місцинах — як-от у точці зосередження сил біля складу деревини Садеаса — з них на Рівнини вів пологий схил. А деінде здіймалися невисокі кряжі футів у вісім заввишки. Повз один із них він саме проходив: справа тяглися скелі, а зліва — відкритий простір.

Камінь ряснів западинами, тріщинами й глухими закутками. У деяких тінистих закапелках усе ще стояли калюжі після давноминулих великобур. Серед каміння копошилися дрібні істоти, хоча прохолодне вечірнє повітря от-от мало позаганяти їх у схованки. Він проминув ділянку, всипану віспинами невеличких ямок, по краях яких пили воду та навіть жували щось крєм’ячки — їхні видовжені тільця покривали панцирі, а численні ніжки були оснащені крихітними кігтиками. Не знати звідки вихопилось невеличке щупальце й потягло одного за собою в нірку. Напевно, молюск-хапуга.

Урвище кряжа поруч нього поросло травою, стеблинки якої саме повизирали зі своїх схованок. Серед цієї зелені, мовби квіти, розпустилися пучки перстомоху. Його яскраві — рожеві й лілові — вусики й собі нагадували щупальця, котрі немов тяглися до Каладіна, розгойдувані вітром. Полохлива трава ховалася в дірочки, коли той її поминав, а от перстомох був зухваліший. Його суцвіття втягувалися в мушлю, лише якщо мостонавідник постукував по скелі коло них.

Угорі, на одному з кряжів, стояли кілька дозорців, прочісуючи поглядом Розколоті рівнини. Територія біля його підніжжя не належала жодному з великих князів, тож вони не звернули уваги на якогось там мостонавідника. Каладіна зупинили б лише в тоді, якби той намагався полишити військові табори з південного чи північного боків.

Ніхто з обслуги за ним не пішов. Він не знав, що саме сказав їм Тефт. Напевно, пояснив усе тим, що командир засмучений смертю Мапи.

Дивне це було відчуття — залишитись самому. Ще відколи Амарам зрадив його та перетворив на раба, Каладін постійно перебував у чиємусь товаристві. Невільників, з якими планував утечі. Мостонавідників, з якими працював. Солдатів, котрі стерегли його, наглядачів, котрі били, друзів, які залежали від нього. Востаннє він перебував на самоті тієї ночі, коли його підвісили зв’язаного, щоб великобуря покінчила з ним.

«Ні, — подумалось йому, — тієї ночі я залишився не сам. Зі мною була Сил».

Каладін опустив голову, поминаючи невеличкі тріщини в камені ліворуч від себе. Саме вони, тягнучись далі на схід, зрештою перетворювались на провалля.

Що з ним відбувалося? Адже це не ввижалося: Лопен і Тефт також бачили те саме. Власне, скидалося на те, що останній на це навіть очікував.

Він неодмінно мав загинути тієї великобурі. І все ж невдовзі потому оклигав і звівся на ноги. Ребра й досі мали би даватися взнаки, але вони не турбували його вже багато тижнів. Як у його власних сферах, так і в тих, що належали іншим членам команди, стабільно вичахало Буресвітло, якщо вони зберігалися в нього.

Невже це та великобуря його змінила? Але ні, він виявляв осушені сфери ще до того, як