Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Не встиг Тефт і оком змигнути, як Каладін перехопив його кулак. Той завмер.
— Що це ти робиш? — зажадав відповіді командир.
Тефт усміхався. Він ступив крок назад і висмикнув свій зап’ясток.
— Келеку, — пробурмотів мостонавідник, замахавши рукою. — Але ж і хват у тебе!
— Чому ти намагався мене вдарити?
— Хотів дещо перевірити, — пояснив Тефт. — Бачиш, яка річ: зараз ти маєш при собі той капшук сфер, який віддав тобі Лопен, а також свій власний, де зберігається те, що ми останнім часом назбирали. А це більше Буресвітла, ніж ти, напевно, будь-коли носив у кишені — принаймні в осяжному минулому.
— До чого це тут? — не зрозумів Каладін.
Звідки цей жар усередині, це пекуче відчуття в його жилах?
— Харизматику, — з трепетом у голосі промовив гердазієць. — Ти світишся.
Каладін нахмурився. «Що він таке…»
А тоді й сам це побачив. Сяйво було дуже слабке, та все ж помітне, і зі шкіри звивалися струминки люмінесцентного диму. Немов пара, що клубочиться над казанком окропу холодного зимового вечора.
Він затремтів і примостив «аптечку» на широкий край бочки з водою. Шкіру на мить обдало холодком. Що то було? Приголомшений Каладін підніс перед очі іншу руку, дивлячись на струминки, що здіймалися з неї.
— Що ти зі мною зробив? — рішуче запитав він, підвівши погляд на Тефта.
Немолодий мостонавідник усе ще всміхався.
— Відповідай! — напосідав командир, підступаючи до нього й хапаючи за барки. «Прародителю бур, але ж і сильним я почуваюся!»
— Я, хлопчику, нічого не робив, — відказав Тефт. — Це ти сам уже давненько таке робиш. Коли ти лежав хворий, я застукав тебе за всотуванням Буресвітла.
Буресвітло. Каладін умить відпустив підлеглого та став длубатись у кишені, намацуючи мішечок зі сферами, а тоді рвучко висмикнув його та відкрив.
Усередині було темно. Усі п’ять самоцвітів вичахли. Біле сяйво, що струменіло з його шкіри, тьмяно освітлювало нутрощі капшука.
— Ти диви, — озвався збоку Лопен. Каладін обернувся й побачив, що гердазієць нахилився та не зводить очей із клунка-«аптечки». Що він там такого розгледів?
А тоді й сам помітив, у чому річ. Він гадав, ніби поклав клунок на кант бочки, але насправді просто похапцем притис його до верху стінки. І той пристав до деревини. Тримався там, наче підвішений на невидимому гачку. І злегенька променився світлом, як-от і сам Каладін. Простісінько на його очах воно померкло, а клунок відірвався й упав додолу.
Командир підніс руку до чола, переводячи погляд із приголомшеного Лопена на заінтригованого Тефта. А тоді в нестямі роззирнувся довкола. Ніхто з тих, хто перебув на складському дворі, на них не дивився: випари були занадто слабкі, щоб розгледіти їх здалеку при світлі дня.
«Прародителю бур… Що… Як…»
І тут він помітив угорі знайомі обриси. Сил пливла, наче гнаний вітром листок, якого носить туди-сюди — легенько й неквапливо.
«Це її робота! — збагнув Каладін. — Що вона наді мною утнула?»
Він поспішно відійшов від Тефта з Лопеном і кинувся їй навздогін. Ноги несли його вперед із завеликою швидкістю.
— Сил! — загорлав Каладін, зупиняючись прямо під нею.
Та спурхнула нижче й зависла якраз перед ним, перетворюючись із листка на молоду дівчину, яка стоїть у повітрі.
— Так?
Той озирнувся навкруги.
— Гайда зі мною, — сказав він, квапливо простуючи до одного з проходів між казармами. Ставши в затінку і віддихуючись, Каладін притиснувся до стіни.
Склавши руки за спиною, спрен приземлилася в повітрі перед ним, уважно поглядаючи на нього.
— Ти сяєш.
— Що ти зі мною зробила?
Та схилила голову набік, а тоді стенула плечима.
— Сил… — проказав він із погрозою в голосі, хоча й сам був не певен, якої шкоди міг завдати спрену.
— Не знаю, Каладіне, — щирим тоном відказала вона й сіла, звісивши ноги з невидимого сидіння. — Я… лише вкрай туманно пригадую речі, на яких колись так добре зналася. Весь цей світ, де я маю справу з людьми…
— Але щось ти таки утнула!
— Ми щось утнули. Не я. І не ти. А разом… — вона знову знизала плечима.
— Це не надто цінна інформація.
Та скривилася.
— Сама знаю. Вибач.
Каладін підніс руку перед очі. Там, у затінку, світло, що струменіло з нього, стало помітнішим. Якби хтось пройшов мимо…
— Як мені позбутися цього?
— А чому ти хочеш його позбутися?
— Ну, тому що… Я… Бо так мені треба.
Сил мовчала.
А Каладінові спало на думку одне запитання. Напевно, він мав би поставити його давним-давно.
— Ти не спрен вітру, правда ж?
Та, повагавшись, похитала головою:
— Ні.
— То хто ж ти тоді?
— Не знаю. Я скріплюю речі.
«Скріплюю речі». Коли вона капостила, то з’єднувала предмети між собою. Черевики прилипали до підлоги, тож той, хто взувався в них, рив носом землю. Або інший тягнувся зняти з вішака свій сюртук і ніяк не міг цього зробити. Каладін нагнувся й підняв із землі камінець. Той був завбільшки з його долоню, гладко обточений великобуряними вітрами й дощем. Він притис його до стіни казарми й зусиллям волі спрямував у нього своє Світло.
Каладіна кинуло в жар. Камінчик заклубочився люмінесцентними випарами. І коли той відняв руку, залишився на місці, приставши до стіни казарми.
Каладін нахилився ближче й примружився. Йому здалося, наче він ледь-ледь міг розгледіти крихітних темно-синіх спренів, що за формою скидалися на бризки чорнила. Вони скупчились довкола того місця, де камінь з’єднувався з муром.
— Спрени скріплення, — сказала Сил, підступаючи до його голови. Вона все ще стояла в повітрі.
— Це вони втримують камінчик на місці?
— Можливо. Або їх просто привабило те, що ти почепив його там.
— Зажди, світ влаштований не так. Чи я помиляюся?
— Це гнилокузьки спричиняють хворобу, — ніби знічев’я промовила Сил, — чи вона лиш їх притягує?
— Усім відомо, що це ті її викликають.
— А хіба спрени вітру спричиняють шквали? Або спрени дощу — зливи? Чи, може, пожежі спалахують через спренів вогню?
Той не знайшовся, що сказати. Начебто ні. Хоча хто його знає?
— Усе це пустопорожні балачки. Я маю з’ясувати, як позбутися цього світла, а
