Необхідні речі - Стівен Кінг

– Можемо вважати, що справу закрито? – уточнив він в обох. – Можемо просто добути науку з цього й жити далі?

– Я не проти, – за мить відповів Норріс.

Алана це вразило. Норріс кощавий, має звичку лишати напівпорожні банки «джолт коли» й «нігая»[34] в патрульній машині після зміни, а його звіти – це просто тихий жах… але серце в нього широченне. Він поступився не тому, що боїться Кітона. Якщо огрядний перший виборний так думає, то вельми помиляється.

– Вибач, що назвав тебе Бастером, – сказав Норріс. Насправді він не просив пробачення, від слова зовсім, але сказати йому не боліло. Напевно.

Алан подивився на дебелого чоловіка в яскравому спортивному піджаку й футболці-поло з відкритою шиєю.

– Денфорте?

– Гаразд, зам’яли, – сказав Кітон. Він говорив із тоном роздутої великодушності, і Алан відчув знайому хвилю неприязні до нього. Голос, що ховався глибоко в голові, примітивний крокодилячий голос підсвідомості, коротко й чітко озвався: «Але чому б тебе інфаркт не вхопив, Бастере? Чому ти просто не зробиш нам усім послугу й не сконаєш?»

– Гаразд, – промовив він. – Добре по…

– Якщо, – перебив Кітон, піднісши вгору палець.

Алан підняв брови.

– Якщо?

– Якщо ми якось розберемося з цим штрафом. – Він простягнув його в бік Алана, стиснувши двома пальцями, ніби шмáтку, якою витерли якусь сумнівну рідоту.

Алан зітхнув.

– Ходімо в мій кабінет, Денфорте. Обговоримо. – Глянув на Норріса. – У тебе зміна, так?

– Так, – відповів Норріс.

Клубок у шлунку досі не розплутався. Гарний настрій щез, мабуть, до кінця дня, і все через цю жирну свинюку, а Алан йому простить той штраф. Він розуміє, політика, але це не означає, що йому таке подобається.

– Побудеш іще трохи тут? – запитав Алан. Таким чином він питав: «Хочеш це обговорити?», поки Кітон стояв поруч і скалив зуби на них обох.

– Ні, – відповів Норріс. – Маю роботу, треба кілька місць відвідати. Пізніше поговоримо, Алане.

Він вийшов з туалету, пройшов повз Кітона, навіть погляду на нього не кинувши. І хоча Норріс цього не знав, Кітон докладав неймовірних – ледь не героїчних – зусиль, щоб стримати ірраціональний потяг влупити його ногою по сраці, щоб піддати ходу.

Алан і собі перевірив вигляд у дзеркалі, даючи Норрісу час без проблем ушитися, поки Кітон стояв біля дверей і нетерпляче зиркав на нього. Тоді Алан посунув назад в робоче приміщення, а Кітон – назирці за ним.

В одному з двох крісел біля дверей його кабінету сидів дрібний франтуватий чоловік у кремовому костюмі, напринджено читаючи велику книжку в шкіряній оправі, яка не могла бути не чим іншим, як Біблією. Серце Алана потонуло. Він був досить упевнений, що більше нічого надто неприємного не станеться за сьогоднішній ранок – до дванадцятої ще дві-три хвилини, – тож така думка здавалася слушною, але він помилився.

Преподобний Вільям Роуз закрив Біблію (оправа якої майже пасувала до його костюма) й скочив на рівні.

– Шери-ифе Пенґборн, – почав він. Преподобний Роуз належав до тих глухоманистих баптистів, які починають викручувати голосні звуки у разі емоційної напруги. – Чи можна з вами поговорити?

– Преподобний Роузе, дайте мені, будь ласка, п’ять хвилин. Мені треба розібратися з однією справою.

– Це-е неймовірно важливо.

«Ще б пак», – подумав Алан.

– Це також. П’ять хвилин.

Він прочинив двері й запросив Кітона у свій кабінет, поки преподобний Віллі, як любить його назвати отець Бріґгем, не сказав ще чогось.

– Це про «Нічку казино», – сказав Кітон після того, як Алан зачинив двері кабінету. – Згадаєш ще моє слово. Отець Джон Бріґгем, може, і товстолобий ірландець, але я б у будь-якому разі став на його бік, а не цього мужика. Роуз капець який пихатий мудак.

«От тобі й дорікає горщик чавунові, що чорний», – подумав Алан.

– Сідай, Денфорте.

Кітон сів. Алан обійшов до свого столу, дістав штрафну квитанцію й розірвав її на дрібні шматочки. Їх викинув у смітник.

– Є. Розібралися?

– Розібралися, – відповів Кітон і зібрався вставати.

– Ні, ще трохи посидь.

Кущисті брови Кітона збіглися під високим рожевим лобом у грозову хмару.

– Будь ласка, – додав Алан.

Він сів у своє крутне крісло. Долоні рушили одна до одної й спробували скластися в дрозда. Алан їх спинив і рівно склав на підставці під папір.

– Наступного тижня на нараді щодо закупівель ми розбираємося з питаннями бюджету, які обговорюватимуть у лютому на зборах жителів міста… – почав Алан.

– Канєшно, – буркнув Кітон.

– …і це штука політична, – продовжив Алан. – Я це усвідомлюю, і ти також усвідомлюєш. Щойно я суто з політичних міркувань порвав цілком дійсний штраф за паркування.

Кітон легенько всміхнувся.

– Ти вже достатньо давно в місті, щоб знати, як тут усе працює, Алане. Рука руку миє.

Алан посунувся в кріслі. Воно заскрипіло й запищало – звуки, які він часто чув уві сні після довгих важких днів. Таких, яким виявився цей.

– Так, – сказав він. – Рука руку миє. Але це поки що.

Брови знову збіглися докупи.

– Це що означає?

– Означає, що навіть у маленьких містах є момент, на якому політика закінчується. Ти не забувай, що я чиновник не призначений. Міські виборні можуть контролювати фінансові ресурси, але за мене люди голосують. А голосують для того, щоб зберігати і підтримувати закон. Я дав присягу і намагаюся її дотримуватися.

– Ти мені погрожуєш? Бо якщо так…

Саме в ту мить пролунав дзвінок на фабриці. Тут він почувся приглушено, але Денфорт Кітон усе одно підскочив, ніби його оса вжалила. На мить його очі округлилися, а руки вчепилися в білі виступи билець крісла.

Алан знову відчув те збаламучення. «Він боязкий, як кобила в тічку. Що з ним таке?»

Уперше він замислився, чи містер Денфорт Кітон, перший виборний Касл-Рока задовго до того, як Алан узагалі почув про це місце, раптом не вживає щось не зовсім кошерне.

– Я тобі не погрожую, – заспокоїв Алан.

Кітон знову почав розслаблятися, але сторожко… ніби боявся, що свисток на фабриці озветься знову, просто щоб познущатися з нього.

– Добре. Бо питання не лише у фінансових ресурсах, шерифе Пенґборн. Рада виборних, а також троє окружних адміністраторів мають право звільняти й призначати заступників шерифа. Окрім багатьох інших прав, про які, я певен, ти знаєш.

– Це суто бюрократія.

– І завжди так було, – погодився Кітон. Із внутрішньої кишені він дістав сигару «Рой Тен». Протягнув її між пальцями, шурхочучи поліетиленом. – Це ж не означає, що так завжди має бути.

«А тепер хто кого залякує?» – подумав Алан, але нічого не сказав. Натомість відкинувся в кріслі й дивився на Кітона. Той кілька секунд тримав зоровий контакт, а тоді опустив очі й почав порпатися