Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Я бачив: він ішов на край безлюдної землі,
Аж поки ген на Півночі у темряву пірнув.
Ріг сина Денетора лиш Північний Вітер чув».
«О Боромире! З мурів я на Захід все глядів,
Але не повернувся ти з пустельних берегів».
Далі пісню підхопив Леґолас:
Південний Вітер із Морів, з піщаних дюн і скель,
Ячання чайок він несе і з ним своє, важке.
«Які ж новини з Півдня ти, зітхальнику, приніс?
Де зараз Боромир? Чомусь печально так мені».
«Мене про нього не питай, — якби ти знав лишень,
Скільки кісток на береги приносить кожен день;
А скільки Андуїн поніс до Моря навпрошки...
У Вітра Півночі спитай про їхній шлях гіркий!»
«О Боромире! Від воріт біжить на Південь путь,
Та між чаїних голосінь тебе з морів не чуть».
А потому знову заспівав Араґорн:
Там, де Ворота Королів, Північний Вітер мчить
І чисто й холодно з-над вежі у ріг сурмить.
«Які новини з Півночі, могутній, ти приніс
Про Боромира, що його нема вже довгі дні?»
«Під Амон-Геном клич його я чув. Під Амон-Геном він
Розбив свій щит, зламав свій меч супроти всіх один.
Постава горда, лик ясний — таким його знайшли,
І груди-хвилі Рауроса героя віднесли».
«О Боромире! Вежа ця довіку відтепер
Зоритиме на Раурос — на Північ, де ти вмер».
На цьому вони закінчили. Потому розвернули човна і погнали його щодуху проти течії назад до Парт-Ґалену.
— Ви залишили Східний Вітер мені, — сказав Гімні, — та я про нього нічого не скажу.
— Так і повинно бути, — мовив Араґорн. — У Мінас-Тіріті терплять Східний Вітер, але вістей у нього не питають. Однак Боромир уже став на свій шлях, а нам треба поспішати, щоби вибрати свій.
Тоді він узявся обстежувати зелений лужок — швидко, проте уважно, часто нахиляючись до землі.
— На цей ґрунт орки не ступали, — сказав. — Ні в чому іншому я не впевнений. Усі наші відбитки тут, і вони перетинаються знову і знову. Я не можу визначити, чи хтось із гобітів повертався сюди, відколи почалися пошуки Фродо, — Араґорн підійшов до берега поблизу того місця, де ручай, що цебенів од джерела, впадав у Ріку. — Отут є виразні відбитки. Гобіт забрів у воду і вибрався назад; але я не можу сказати, чи давно це було.
— І як же тоді розгадати цю загадку? — запитав Ґімлі.
Араґорн відповів не відразу, натомість пішов до табору і перебрав речі.
— Бракує двох клунків, — сказав він, — один із яких точно належав Семові: був доволі великим і важким. Ось вам і відповідь: Фродо помандрував човном, а його служка поплив із ним. Напевно, Фродо повернувся, поки нас усіх не було. Я зустрів Сема, піднімаючись на пагорб, і наказав йому йти за мною; та, вочевидь, він цього не зробив. Сем здогадався, що на думці в його господаря, і наздогнав Фродо, перш ніж той устиг відпливти. Виявилося, що позбутися Сема не так просто!
— Але чому ж він позбувся нас, без жодних пояснень? — запитав Ґімлі. — Це дивний вчинок!
— І хоробрий, — сказав Араґорн. — Гадаю, Сем був правий. Фродо не хотів вести нікого зі своїх друзів разом зі собою на смерть у Мордор. Проте знав, що сам він мусить іти. Після того, як гобіт пішов од нас, трапилося щось таке, що перемогло його страх і сумнів.
— Можливо, на нього натрапили орки-мисливці, й він утік, — припустив Леґолас.
— Він утік — це правда, — відказав Араґорн, — але, гадаю, не від орків.
Про те, що, на його думку, могло стати причиною несподіваного рішення й утечі Фродо, Араґорн не сказав. Він довго зберігав у таємниці останні Боромирові слова.
— Ну, ми принаймні бодай щось з'ясували, — сказав Леґолас. — Фродо покинув цей берег Ріки: тільки він міг узяти човен. Сем зараз із ним: тільки він забрав би свого клунка.
— Тоді нам слід обирати: взяти останнього човна і поплисти слідом за Фродо, — озвався Ґімлі, — чи погнатися за орками пішки. Чи так, чи так, на успіх надії мало. Ми вже втратили дорогоцінні години.
— Дайте подумати! — сказав Араґорн. — Аби я зробив правильний вибір і перемінив лиху фортуну цього нещасливого дня!
Якусь хвилю він стояв і мовчав.
— Я піду навздогін за орками, — подав урешті голос. — Я би повів Фродо до Мордору і був би з ним до самого кінця, проте якщо ми зараз візьмемося шукати його у глушині, то доведеться покинути полонених на муку та на смерть. Нарешті серце моє промовляє впевнено: доля Носія віднині вже не в моїх руках. Загін виконав свою місію. Проте ми троє, доки стане сил, не покинемо в біді наших побратимів. Ходімо! Ми вирушаємо, — залиште тут усе, без чого можна обійтися! Ми мчатимемо вперед удень і вночі!
Вони підняли останній човен і понесли його до дерев. Поклали під нього всі ті речі, яких не потребували, а відтак не брали зі собою, і покинули Парт-Ґален. А коли знову прийшли на галявину, де загинув Боромир, уже наближався вечір. Там мандрівники натрапили на слід орків. Це не потребувало особливих зусиль.
— Жоден інший народ не топче так землю, — сказав Леґолас. — Здається, вони радіють із того, що збивають і чавлять усяке зело, навіть те, що не росте на їхньому шляху.
— Та, незважаючи на це, орки рухаються з чималою швидкістю, — зауважив Араґорн, — і не втомлюються. А згодом нам, либонь, доведеться шукати стежки на твердому безплідному ґрунті.
— Ну, то гайда за ними! — гукнув Ґімлі. — Гноми теж уміють ходити швидко, а стомлюються вони не дужче за орків. Але гонитва буде тривала: ці негідники мають добрячу перевагу.
— Так, — погодився Араґорн, — ґномівська витривалість усім нам стане у пригоді. Проте рушаймо! З надією чи без неї ми підемо слідами наших ворогів. І горе їм, якщо ми їх наздоженемо! Улаштуємо таку гонитву, яку всі Три Роди: ельфи, ґноми та люди — вважатимуть дивом. Уперед, Троє Шукачів!
І він зірвався з місця, мов олень. Помчав між дерев. Вів їх тільки вперед, невтомний і прудкий, бо дух його нарешті позбувся сумнівів. Ліси біля озера
