Бенкет круків - Джордж Мартін
Сем, поклавши книжки, стягнув рукавицю.
— Поранив,— відповів він, відчуваючи запаморочення.— До крові.
— Всім нам довелося пролити кров за Варту. Носи грубші рукавиці,— Джон ногою підбив до нього крісло.— Сядь і поглянь на це.
Він вручив Семові пергамент.
— Що це? — поцікавився Сем. Крук тим часом почав на підлозі серед очерету визбирувати кукурудзу.
— Паперовий щит.
Сем, читаючи, висмоктував кров з долоні. Він миттю впізнав руку мейстра Еймона. Почерк у того був дрібненький і чіткий, але старий уже не бачив плям, які часом лишало перо, й розмазував їх.
— Це лист до короля Томена?
— У Вічнозимі Томен з моїм братиком Браном билися на дерев'яних мечах. На Томена стільки вдягнули захисної підбивки, що він нагадував начинену гуску. Бран збив його з ніг,— Джон підійшов до вікна.— А тепер Бран мертвий, а пухкий рожевощокий Томен сидить на Залізному троні з короною на золотих кучерях.
«Бран не мертвий,— хотілося сказати Семові.— Він з Холодноруким вирушив за Стіну». Але слова застрягли в горлі. «Я присягався, що нікому не скажу».
— Ти не підписав листа.
— Старий Ведмідь просив Залізний трон про допомогу сотню разів. А йому прислали Джаноса Слінта. Ніякі листи не змусять Ланістерів нас полюбити. Особливо коли вони почують, що ми допомагаємо Станісу.
— Боронити Стіну, в заколоті ми участі не беремо,— Сем швидко ще раз перечитав листа.— Тут так і пишеться.
— Лорд Тайвін може не помітити відмінності,— Джон забрав листа назад.— З якого дива він почне допомагати нам тепер? Раніше ніколи цього не робив.
— Ну,— мовив Сем,— він же не хоче, щоб усі казали, що Станіс вирушив на захист королівства, в той час як король Томен грався в іграшки. Це накличе зневагу на дім Ланістерів.
— Я волію накликати згин і знищення на дім Ланістерів, а не зневагу,— Джон підніс листа до очей.— «Нічна варта не бере участі у війнах Сімох Королівств,— прочитав він.— Обітницю свою ми даємо державі, а держава нині в страшній небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам боротися з ворогами з-за Стіни, але ми йому не служимо...»
— Ну,— ніяково зіщулився Сем,— ми ж не служимо. Ні?
— Я надав Станісу харч, прихисток і Ночефорт, а ще дозвіл вільним людям селитися на землях Дару. Оце й усе.
— Лорд Тайвін скаже, що цього забагато.
— А Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він хоче. Ми ступили на крижаний міст, обабіч якого — прірва. Задовольнити одного короля — саме по собі нелегке завдання. Задовольнити двох водночас — неможливе.
— Так, але... якщо переможуть Ланістери й лорд Тайвін вирішить, що ми зрадили короля, допомагаючи Станісу, це може означати кінець Нічної варти. За ним стоять Тайрели з усією потугою Небосаду. А він уже переміг лорда Станіса на Чорноводді.
Може, Семові й паморочилося в голові від вигляду крові, але він добре знав, якою ціною здобувається перемога у війнах. Батько про це подбав.
— Чорноводдя — то лише одна битва. Роб переміг у всіх своїх битвах, а голови позбувся. Якби Станісу вдалося підняти Північ...
«Він намагається сам себе переконати,— збагнув Сем,— але йому не вдається». З Чорного замку у вирі чорних крил полетіли круки, закликаючи лордів Півночі присягнути Станісу Баратеону й приєднати свої війська до його армії. Більшість круків вислав Сем особисто. Але поки що повернувся тільки один птах — з Картверді. А далі запанувала грізна тиша.
Навіть якщо Станісу вдасться якось перетягнути північан на свій бік, Сем не уявляв, як можна назбирати армію, яка б силою дорівнялася до об'єднаних військ Кичери Кастерлі, Небосаду та Близнючок. Але без Півночі Станісова битва приречена. «Приречена, як і Нічна варта — якщо лорд Тайвін звинуватить нас у зраді».
— Ланістери мають своїх північан. Лорда Болтона з його байстрюком.
— А Станіс — Карстарків,— мовив Джон.— Якщо йому вдасться перетягнути до себе Білу Гавань...
— Якщо,— підкреслив Сем.— А якщо ні... мілорде, навіть паперовий щит кращий, ніж ніякого.
— Можливо,— Джон помахав листом. Зітхнув, а тоді взяв перо й нашкрябав унизу навскоси свій підпис.— Дай мені воску.
Сем над свічкою нагрів паличку чорного воску й накрапав трохи на пергамент, і Джон у нього на очах твердо притиснув калюжку печаткою лорда-командувача.
— Візьмеш це з собою до мейстра Еймона,— наказав він,— і попросиш відіслати пташку на Королівський Причал.
— Обов'язково...— Сем повагався.— Мілорде, можна мені запитати... Я бачив, як виходила Жиллі. Вона мало не плакала.
— Вал послала її знову просити за Манса.
— А!
Вал була сестрою жінки, яку король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дикунська королівна» — ось як називали її Станіс і його вояки. Її сестра Далла померла під час бою, хоча клинок її не торкнувся: вона згаснула, народжуючи Мансові Рейдеру сина. І Рейдер теж скоро спуститься в могилу, якщо чутки, які долітають до Сема, правдиві.
— І що ти їй сказав?
— Що я побалакаю зі Станісом, але маю сумніви, що мої слова здатні його похитнути. Найперший обов'язок короля — боронити королівство, а Манс напав на нас. Його світлість навряд чи зможе про це забути. Батько мій казав, що Станіс Баратеон — людина справедлива. Але ніхто не назве його людиною великодушною,— Джон, хмурячись, зробив паузу.— Я б і сам зняв Мансові голову з плечей. Колись він був вояком Нічної варти. За законом його життя належить нам.
— Пип каже, леді Мелісандра хоче віддати його вогню для своїх якихось чарів.
— Пипові пора навчитися тримати язика на припоні. Але я таке чув і від інших. Королівська кров має збудити дракона. Тільки ніхто гадки не має, де саме Мелісандра збирається знайти сплячого дракона. І все це дурниці. Мансова кров така сама королівська, як і моя. Не носив він корони, не сидів на престолі. Він — звичайнісінький розбійник. А яка сила в розбійницькій крові?
Крук на підлозі звів погляд.
— Крові,— кракнув він.
Джон не звернув на нього уваги.
— Я відсилаю Жиллі геть.
— О! — Сем кивнув.— Ну, це... це добре, мілорде.
Так буде для неї найкраще: поїхати кудись, де тепло і безпечно, подалі від Стіни й бойовиська.
— Разом з хлопчиком. Тож доведеться пошукати нову мамку для його молочного брата.
— А поки не знайдете, згодиться й козине молоко.
