Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Дотепник не сидів на звичному місці, кепкуючи з кожного, хто ступав на поміст короля — власне, його взагалі було не видно. «Воно й не дивно», — подумав князь. Той не любив ставати передбачуваним: він-бо вже кілька бенкетів підряд височів на своєму п’єдесталі, нікого не обділяючи лихослів’ям. І тепер, напевно, відчув, що ця тактика вичерпала себе.
Усі інші дев’ятеро великих князів були присутні. Відколи ті відхилили Далінарове клопотання про військове партнерство, вони поводилися з ним вимушено і бундючно. Немовби вже сама пропозиція такого ґатунку образила їх. Це світлоока дрібнота укладає союзи, а великі князі вважали себе заледве не королями. І мали рівню собі за суперників, яких не можна підпускати ближче, ніж на відстань витягнутої руки.
Далінар послав слугу по їжу й опустився за стіл. Він трохи забарився з приходом, вислуховуючи донесення відкликаних рот, і тепер зібрався повечеряти чи не останнім. Але більшість гостей уже почали збиватися в громадки. Праворуч нього донька якогось офіцера награвала групі слухачів приємну мелодію на флейті. Ліворуч троє жінок встановили мольберти, і кожна працювала над портретом одного й того ж чоловіка: усім-бо відомо, що представниці їхньої статі влаштовують між собою поєдинки не рідше, ніж чоловіки на Сколкозбройцях, хоча це слово зазвичай і не вживається. Такі дуелі завше іменують «дружніми змаганнями» та «боротьбою талантів».
Князю принесли їжу: парений стаґм — коричнювату бульбу, що росте в глибоких калюжах — поверх гарніру з відварного телью. Його зерна розбухли від води, й усе це потопало в густій і наперченій брунатній підливі. Він видобув ножа й відрізав від краю стаґма невеличке кружальце. Тоді скористався лезом, щоб намазати його телью, і, затиснувши між пальцями, почав їсти. Того вечора — імовірно, через холоднечу — цю страву не тільки зготували гострою, але й подали гарячою, і це припало йому до смаку. Тож він наминав, а пара з його тарілки туманом клубочилася перед ним.
Джасна поки що не відповіла на запит щодо його видіння, але Навані обіцяла, що їй, можливо, вдасться знайти щось самотужки. Вона ж бо теж була видатна вчена, хоча її наукові інтереси завжди тяжіли радше до фабріалів. Князь кинув на неї погляд. Чи не впоров він, бува, дурниці, так необачно образивши її? І чи не підштовхнув цим до того, щоб обернути її втаємниченість у видіння проти нього самого?
«Ні, — сказав собі князь. — Вона не настільки дріб’язкова та мстива». Скидалося на те, що Навані справді була небайдужа до нього, хоча й у не зовсім пристойній мірі.
Стільці довкола Далінара стояли порожнем. Він поступово ставав ізгоєм: спочатку через балачки про Кодекс, тоді через спроби спонукати інших князів до співпраці й нарешті через Садеасове розслідування. Не дивно, що Адолін хвилювався.
Раптом хтось, закутаний від холоду в чорний плащ, всівся побіля Далінара. То не був один із великих князів. І хто б це наважився…
Таємнича постать трохи відкинула капюшон, з-під якого проглянуло яструбине обличчя Дотепника — суцільні лінії та кути, гострий ніс і підборіддя, тонкі брови й проникливі очі. Далінар зітхнув в очікуванні на неминучий потік дошкульно-в’їдливих зауважень.
Але Дотепник мовчав. І з напруженим виразом на обличчі розглядав юрбу.
«Так, — подумалося князю. — Адолін має рацію і щодо нього теж». Сам Далінар колись судив Дотепника занадто суворо. Той зовсім не був звичайнісіньким блазнем, як дехто з його попередників. Дотепник не переривав мовчанки, і ясновельможний вирішив, що того вечора він, очевидно, якраз таку штуку й зібрався встругнути: підсідаючи то до одного, то до іншого, дратувати самою своєю присутністю. Не бозна-яка витівка, але ж Далінар не завжди розумів сенс його вчинків. І може, якщо розібратися, це було страх як дотепно. Тож він знову запрацював щелепами.
— Вітри змінюються, — прошепотів Дотепник.
Князь зиркнув на нього.
Той примружив очі й обвів ними нічне небо.
— Він триває вже не перший місяць. Смерч, що переміщується, кружляючи, та носить нас по колу. Обертається собі, немовби наш світ, але ми не помічаємо цього, бо й самі є його частиною.
— Світ обертається? Що це за дурість?
— Дурість небайдужих, Далінаре, — відказав Дотепник. — І геніальність тих, кому начхати. Другі залежать від перших — хоч і використовують їх у власних інтересах, — але натомість перші не розуміють других, сподіваючись, що ті радше схожі на них самих. І всі ці їхні ігри крадуть наш час. Секунду за секундою.
— Дотепнику, — промовив князь, зітхнувши. — Сьогодні мені такого не второпати. Вибач, що не збагнув твого натяку й не маю ні найменшого уявлення, куди ти хилиш.
— Я знаю, — відповів той і глянув просто на нього. — Адональсіум.
Далінар спохмурнів ще дужче.
— Га?
Дотепник вдивлявся в його обличчя.
— Ти колись чув таке слово?
— Адо… що?
— Нічого, — відказав той. Він здавався чимось стурбованим, що зазвичай було йому невластиво. — Сім мішків гречаної вовни. На вербі груші ростуть. Чорт летів, і ноги теліпалися. Хіба не дивно, що вирази на позначення нісенітниці нерідко звучать наче звичайне мовлення: розкраяне й почикрижене, а тоді зшите докупи в щось на кшталт самого себе — і водночас у дечому зовсім не схоже? Те саме і з окремими словами.
Далінар усе ще супився.
— От цікаво, чи можна утнути таке з людським тілом? Препарувати, розібрати по кісточках: помаленьку-потихеньку, почуття за почуттям, один скривавлений кусень за іншим. А там знову з’єднати й отримати щось абсолютно нове — як-от бувають аїмійці-дизіани. Далінаре, якщо тобі колись поталанить створити з фрагментів таку істоту, наречи її Курзою — на мою честь. Або, краще, Курзу-верзою.
— То це так тебе звати насправді?
— Ні, друже, — відказав той, підводячись. — Я давно не користуюся справжнім іменем. Але під час нашої наступної зустрічі підберу для себе якесь влучне прізвисько, щоб зробити тобі приємність. А доти обійдемося «Дотепником» — хоча, якщо дуже кортить, можеш кликати й Гойдом. Стережися: на сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться. Ну, бувай. Не гнівись, що так мало тобі дошкулив.
— Стривай, ти вже йдеш?
— Мушу бігти. Але
