Вежі та підземелля - Марина Соколян

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти — було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

— Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

— Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

— А? Е-е... Звідки? — вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.

— Точно, з Рабанту, — пирхнула жінка, — ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

— Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи — говори, послухаємо.

— Це було наче, — Анджа зітхнув, пригадуючи, — наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

— А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?

— Анджа, — повідомив він, відчуваючи незборне бажання вчинити те, що споконвіку роблять усі чоловіки в товаристві гарних жінок, — вихвалятися. — Анджа Вихор, конюх і... майбутній барон.

— Який збіг... — усміхнулася жінка. — Теодора, гетера і майбутня імператриця.

• • •

Так казав Арод, звертаючись до володарів:

«Ніколи не говоріть із відступниками. Розмову нехай ведуть ваші мечі, парламентери холодні та люті. Відступники втрачені для Неба, нема для них прощення й спокути. Вони обрали союз із Темним, який нагородить їх мертвотними трофеями своєї зграї. Бійтесь їх, вбивайте їх, без сумніву та милосердя.

Тільки той, хто сам — неначе крайка леза, що знає лише шал війни і спокій піхов, може говорити з ними, не боячись за свою душу. Але таких — надто мало. Решта ризикує втратити милість Неба, спокусившись сумнівом. Адже відступники, зухвало вивертаючи зміст священного поклоніння, вклоняються всьому, що тішить їхні тіла — наїдкам, питву і страмним забавам. Вони вклоняються безглуздому і надмірному, присвячуючи себе пошуку того, про що навіть думати гріх.

Бійтеся відступників: їхня сила — породження вашої слабкості, ви самі створили їх, дозволивши їм жити, гнівлячи Небо своїм безглуздим непослухом. Бійтеся відступників, як боїтеся себе, як боїтеся тих таємних дверей в найглибших підземеллях ваших снів, звідки приходить у світ лютий морок, ненажерний Чорнозвір».

• • •

Валдарський ринок Артополій був, мабуть, найбільшим на всьому узбережжі. Власне, все у Валдаррі було най-якимось, особливо ж для недосвідченого ока. Чи навіть двох. Та скільки б їх не було, Анджі здавалося, що цього надто мало — аби вдосталь надивитися на барвисте розмаїття товару, викладеного до негоції сотнями запальних крамарів. Коштовні візерунчасті тканини, шовк-метакса, дорогі прикраси, духмяні прянощі та безліч принадних дрібничок... Таких, як-от, приміром, ножі. Анджа задивився на ятку з вибагливо оздобленими лезами, випадково почувши, як шляхетний юнак гаряче сперечається з крамарем.

— Не можу я тобі зараз заплатити! — гарячкував той. — Так, поставив на квадриґу. Як на кого? Звісно, на зелених! Як це, не продаси? Як це, не виграють?! А хто ж тоді? У першого-ліпшого, хочеш, спитай!

Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.

— Ось ти! — гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. — Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?

Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.

— Е... що?

— Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?

Шляхтич Анджі не сподобався. Чого ото на людей наскакувати з невідомо якого приводу? Сам, чи що, колір вибрати не годен?

— Блакитні, — зухвало мовив Анджа, — як небо весною.

Шляхтич зиркнув на нього гнівно і відразу ж, без пояснень, схопився за свого довгого ножа.

— Зара я тобі зроблю небо весною! Таке блакитне, що сам посинієш!

Така вже в мене доля, — подумав Анджа. Не вперше вже хтось зі шляхетних поривається скарати його на горло. Ну, та нині він матиме чим відповісти...

— Вельможний Апіоне, сину Стратигія! — втрутився раптом власник ятки з ножами. — Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!

— Пф-ф, плебеї, — підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.

Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.

— Ти, самогубцю! — гукнув до нього крамар. — Ходи сюди!

Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.

— Чи вже життя тобі обридло? — дивувався він. — Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!

— Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, — реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. — Ох мені ця вельможна молодь!

— А чого він взагалі до мене причепився? — розсердився Анджа. — Зелені, блакитні, чи йому не однаково?

Крамарі ошелешено перезирнулись.

— Ти що, з неба впав? — запитав Йован. — Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...

— Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?

— О, Йоване, твій земляк! — зрадів Маркел. — А я думаю, чого це він такий просторіка!

— Мовчав би вже, скнаро, — незлостиво порадив Йован, — земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе