На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Лоґен поглянув на мокрі дерева вздовж берега.
— Скільки туди йти?
Відповіддю була тиша.
Він поторгав хворого за кістляве плече. Кей закліпав, розтулив повіки і втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись.
— Скільки йти?
— Сорок миль.
Лоґен замислився, цикаючи крізь зуби.
Кей не протягне сорок миль — він і сорока кроків сам не зробить. По очах учня було видно, що він це розумів. Лоґен вважав, що Кей скоро помре — десь через кілька днів. Він знав і дужчих чоловіків, яких здолала гарячка.
Сорок миль. Лоґен ретельно міркував, потираючи підборіддя великим пальцем. Сорок миль.
— От зараза, — буркнув він.
Лоґен притягнув мішок і розкрив його. У них ще залишалося трохи харчу, але небагато. Кілька смужок жорсткого сушеного м'яса й окраєць запліснявілого чорного хліба.
Він подивився на тихе озеро. Принаймні питної води у них буде вдосталь. Лоґен дістав із мішка свій важкий казанок і поклав його на гальку. Вони довго були разом, але уже не було що готувати. Не можна прив'язуватись до речей, коли ти серед дикої природи. Він пожбурив мотузку в кущі, а тоді закинув полегшений мішок собі через плече.
Очі Кея знову зімкнулися, він ледь дихав. Лоґен досі пам'ятав той перший раз, коли йому довелося когось покинути, пам'ятав так, ніби це сталося вчора. Дивно, що ім'я хлопчика забулось, але його обличчя досі стояло перед очима.
Шанка відгризли йому шматок стегна. Добрячий шматок. Він усю дорогу стогнав, не міг іти. Рана почала гноїтись, він так і так помирав. Їм довелось його покинути. Ніхто не звинувачував у цьому Лоґена. Хлопець був надто малим, він взагалі не повинен був із ними йти. Йому не пощастило, так буває з кожним. Він кричав до них, поки вони спускалися з пагорба похмурим, мовчазним гуртом, схиливши голови. Лоґену здавалося, що він чув крики, навіть коли хлопець залишився далеко позаду. Він і досі їх чув.
Коли йшли війни, все було інакше. Люди постійно відбивались від колон на тривалих маршах у холодні місяці. Спершу вони тяглися у хвості, потім тяглися позаду, і врешті вкладалися на землю. Холодні, хворі, поранені. Лоґен затремтів і втягнув голову в плечі. Спочатку він намагався їм допомогти. Тоді радів, що не лежав серед них. А згодом переступав через трупи, майже їх не помічаючи. З часом ти розумієш, хто більше не підведеться. Він поглянув на Малакуса Кея. Ще одна смерть у глухомані нічого не змінить. Зрештою, треба дивитись на речі реально.
Учень вирвався зі свого неспокійного сну і спробував підвестись. Його руки нестримно трусились. Він звів погляд на Лоґена — його очі яскраво блищали.
— Я не можу піднятися, — прохрипів він.
— Знаю. Я взагалі здивований, що ти так довго протягнув.
Зараз це було уже не так важливо. Лоґен знав дорогу.
Якщо вдасться знайти стежку, можна спробувати подолати двадцять миль на день.
— Залиши мені трохи харчів... тоді, можливо... коли дістанешся до бібліотеки... хтось...
— Ні, — сказав Лоґен, зціпивши зуби. — Мені самому потрібні харчі.
Кей видав дивний звук, щось середнє між кашлем і хлипанням.
Лоґен нагнувся, вперся правим плечем в живіт Кея, і обхопив рукою його спину.
— Без них я не пронесу тебе сорок миль, — додав він, а тоді випрямився і закинув учня собі на плече.
Лоґен рушив узбережжям, притримуючи Кея за куртку, і тільки мокра галька рипіла у нього під ногами. Учень навіть не рухався, просто висів, як мішок з вогким ганчір'ям, а його слабкі руки стукались позаду об ноги Лоґена.
Зробивши десь із тридцять кроків, Лоґен розвернувся і поглянув назад. Казанок самотньо лежав біля озера і поволі повнився дощовою водою. Вони багато через що пройшли разом — він і казанок.
— Прощавай, старий друже!
Казанок промовчав.
Лоґен обережно поклав свою тремтячу ношу на узбіччя, розім'яв спину, що нила, почухав брудну пов'язку на руці, і відпив з фляги води. Вода була єдиним, що він мав у роті того дня, тож голод допікав його до самих печінок. Добре, що хоч перестало дощити. У житті варто навчитись цінувати дрібниці — наприклад, сухе взуття. Тим паче, якщо дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, і в цьому разі не цінувати їх неможливо.
Лоґен сплюнув у багнюку і розтер затерплі пальці. Одне можна сказати точно — це місце було важко не помітити. Над дорогою здіймалися два камені: древні і пощерблені, в основі покриті зеленим мохом, а вище — сірим лишайником. Вони були змережані постираною різьбою — рядками букв, написаними не лише незрозумілою, але й невідомою Лоґену мовою. Утім, складалось неприємне враження, ніби вони радше застерігають, аніж вітають.
— Перший закон...
— Що? — здивовано запитав Логен.
Кей перебував у неприємному стані поміж сном і явою ще з того часу, відколи вони два дні тому покинули казанок. Власне, за цей час казанок міг видати більше осмислених звуків. Того ранку Логен, прокинувшись, помітив, що Кей ледве дихає. Він був цілком упевнений, що учень помер, але хлопець досі кволо чіплявся за своє життя. Що там не кажи, а Кей не здавався без бою.
Лоґен опустився навколішки і відкинув мокре волосся з його обличчя. Кей раптом схопися за його зап'ястя і подався вперед.
— Забороняється, — прошепотів він, вирячивши на Лоґена очі, — торкатись Потойбіччя!
— Що?
— Говорити з демонами, — прохрипів він, хапаючись за пошарпаний плащ Лоґена. — Істоти, що живуть по той бік світу, брехливі. Ти не повинен з ними розмовляти!
— Не буду, — промимрив Лоґен, гадаючи, що має на увазі учень. — Не буду, даю слово.
Хоча давати його було нікому. Кей повернувся до судомного напівсну. Лоґен закусив губу. Він сподівався, що учень прокинеться знову, але не дуже у це вірив. Хоча, мабуть, той Баяз зможе щось зробити — зрештою, він Перший з-поміж магів, котрий осягнув глибоку мудрість і все таке. Тож Лоґен вкотре закинув Кея собі на плечі і рушив повз старезні камені.
Дорога стрімко піднімалася до скель над озером — місцями припіднята, а місцями глибоко висічена у кам'янистому ґрунті. Вона була добряче понищена і побита часом, поросла бур'янами. Вона то опускалася, то піднімалася, тож геть спітнілий Лоґен незабаром почав задихатися, а ніг він уже