Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Я шкодую, Бернадетта, я думала, ти знаєш. Всі вони загинули. Я остання сповідниця.

Очі домоправительки наповнилися сльозами. Вона прошепотіла:

— Та зостануться з ними добрі духи.

— Що це тепер змінить? — З гіркою насмішкою сказала Келен. — Чому вони не подбали про Денні, коли її захопив Квод?

В покоях Келен у всіх кімнатах горів вогонь у камінах. Вона знала, що так було і до її повернення. Взимку в покоях Матері-сповідники завжди підтримувався вогонь на випадок її несподіваного повернення. На столі срібний піднос, свіжий хліб, чайник і миска гарячого пряного супу. Господиня Сандерхолт не забула, що це улюблений суп Кален. Келен знову згадала, як вони колись готували такий суп з Річардом.

Залишивши свій мішок на підлозі, вона пішла в спальню. Вона стояла і дивилася на величезне дерев'яне ліжко і думала про те, що повинна була б прийти в цю спальню разом з Річардом. До дня повернення в Ейдіндріл вони вже були б чоловіком і дружиною. Вона обіцяла Річарду це шлюбне ложе. З якою радістю вони тоді говорили про це! Сльоза скотилася по її щоці. Вона важко зітхнула. Занадто боляче згадувати це.

Келен вийшла на балкон. Вона стояла на холодному вітрі, вчепившись тремтячими руками в поруччя, і дивилася на замок Чарівника, який виблискував в останніх променях призахідного сонця.

— Зедд, де ти? — Прошепотіла Келен. — Ти мені дуже потрібен.

Він прокинувся від того, що вдарився головою в стінку. Тоді сів, протираючи очі. Навпроти сиділа якась старенька. Вони начебто в якомусь екіпажі.

Старенька дивилася начебто на нього, але, на його подив, очі в неї були зовсім білі.

— Хто ти? — Запитав він.

— Ким бути ти? — Перепитала вона.

— Я перший запитав.

— Я… — Вона стулила плащ, прикривши своє ошатне зелене плаття. — Я не знати, ким бути я. А ти бути ким?

— Я… я… — Він тільки зітхнув. — Боюся, що і я не знаю, хто я. А ти мене, випадково, не впізнаєш?

— Не знаю. Сліпа. Не бачу, який ти з себе, — Сліпа? Ох, прошу вибачення.

Він потер забите місце. Оглянувши самого себе, він побачив, що на ньому гарна бордова мантія, розшита сріблястою парчею. «Ну що ж, принаймні я, здається, багатий», — подумав він.

Підібравши з підлоги чорну тростину, прикрашену сріблом, він почав стукати в дах в тому місці, де, за його розрахунками, повинен був сидіти візник. Старенька злякано здригнулася.

— Що за шум?

— Вибач. Я хочу привернути увагу візника, — відповів він.

Візник, очевидно, почув. Екіпаж зупинився, двері відчинилися, і він побачив здорового чолов'ягу з обвітреним лицем в довгополому плащі. Стиснувши в руці тростину, людина в бордовій мантії запитав:

— Хто ти такий?

— Я-то? Великий дурень, — пробурчав візник. Він посміхнувся. — А звати мене Аерн.

— Слухай, Аерн, що ти робиш з нами? Ти що, викрав нас, щоб отримати викуп? Візник засміявся:

— От уже не сказав би.

— Що все це значить? Скільки ми проспали? І хто ми такі?

Аерн підняв очі до неба:

— О духи! І чого я вліз у цю справу? — Він зітхнув. — Ви обоє спали з учорашнього вечора. Ви проспали всю ніч і ще сьогодні — весь день. Тебе звуть Рубен.

Рубен Рибнік.

— Рубен? — Перепитав пасажир. — Гарне ім'я.

— А я хто? — Запитала старенька.

— Ти — Ельда Рибнік.

— Теж Рибник? — Запитав Рубен. — Ми що, родичі?

— І так, і ні, — відповів Аерн. — Ви — чоловік і дружина.

— По-моєму, тут потрібні пояснення, — зауважив Рубен.

Візник зітхнув:

— Ну, це не ваші справжні імена. Ви вчора сказали мені, що зараз я не повинен поки називати вам ваші справжні імена.

— Ти нас викрав? — Вигукнув Рубен. — Мабуть, ти нас оглушив або обпоїв чимось?

— Тільки заспокойся, і я все поясню, — сказав візник.

— Так поясни, поки я не огрів тебе тростиною!

— Гаразд, — простягнув Аерн. — І чого я з вами зв'язався? — Повторив він і сам же собі відповів:

— Через золото, ясна річ.

Візник сів поруч з Рубеном і закрив двері, щоб всередину екіпажу не летів сніг.

— Ну, давай, розповідай, — велів Рубен.

— Ну так слухай, — почав Аерн. — Ви обоє з нею були хворі. Ви змусили мене відвезти вас до трьом жінок. — Він знизив голос. — До трьох чаклунок.

— До чаклунок? — Верескнув Рубен. — Не дивно, що ми забули, хто ми такі. Ти відвіз нас до відьом, щоб вони зачарували нас!

Аерн поклав йому руку на плече.

— Та заспокойся. Слухай далі. Ти — чарівник. — Рубен втупився на візника, відкривши рот. Аерн повернувся до Ельда. — А ти чаклунка.

— Ну ні, — замахав рукою Рубен, — не то я перетворив би тебе в жабу. Аерн похитав головою:

— Ви обоє втратили свою силу.

— Що ж, принаймні я був могутній чарівник?

— У тебе вистачило сили торкнутися своїми клятими руками моєї дурної головии і вбити в неї, що я повинен допомогти тобі. Ти говорив, що чарівникам іноді доводиться вдаватися до допомоги простих смертних, коли справа того вимагає. Ти ще сказав щось про «тягар чарівників». Ти говорив мені, що я зобов'язаний тобі допомогти, що ти пробуджуєш «добрий початок» в моїй душі. Всі ці розмови і ще таку кількість золота, якого я в житті не бачив, і змусили мене вплутатися в цю справу. Мені б триматися подалі від чаклунів і чаклунства.

— Я що, бути чаклункою? — Запитала Ельда. —