Проклята - Наталка Смеречинська
Дорога до Чайківки була дуже символічною. Рештки асфальту покладеного ще в вісімдесяті змінялися сучасною, гарною дорогою, яка в свою чергу різко обривалася демонструючи справжню бруківку середини радянської епохи.
- П'ятдесят відтінків сірого - озвучив Костянтин старий жарт, що давно гуляв мережею, після того, як Влад тихо вилаявся з'їжджаючи з асфальту на кам'янку - Цікаво коли її поклали?Років з двісті - сто назад?
- Не думаю - відповіла хлопцю, що сидів поруч зі мною на задньому сидінні - Швидше за все покладена після Другої світової війни.
- А зручно мати історика під рукою - прокоментував Костик, а я так і не зрозуміла, мене хвалять чи насміхаються та говорити ще щось бажання відпало.
Аліса лишень зиркнула на нас з переднього сидіння, але на диво промовчала. Вона взагалі була дуже мовчазна з самого ранку. І хоч як я не допитувалася, подружка відмовлялася банальним "Все в порядку".
Сильно тиснути на неї я не наважилась, вирішивши дочекатися доки вона захоче розповісти сама, але мала сто відсоткову впевненість, що це якимось чином пов'язано з прокляттям.
- Ми на місці! - повідомив Владик, швидко минаючи надпис Чайківка майорівший на жовто-блакитному фоні - Куди зараз?
- Шукай вулицю Зарічну. Родичка відьми живе там! - кивнув Костя на навігатор в телефоні Влада, що ледве-ледве ловив мобільний інтернет.
- Дідько! - знову вилаявся Владик побачивши як остання рисочка зникає з екрана мобільного і зупиняючи машину - Зв'язок пропав.
- Може спитаємо дорогу? - я стрепенулася і вказала на жіночку в синій хустині, що тримаючи велосипед, як раз обходила клумбу в центрі села. Траєкторія була такою, що наш автомобіль вона ніяким чином не могла обійти.
Не чекаючи згоди від друзів я прочинила дверцята й поздоровалася з місцевою мешканкою.
- Доброго дня! Чи не підкажете де знаходиться вулиця Зарічна?
Жінка неквапно підійшла ближче і зупинилася поруч спершись на залізного друга.
- Підкажу - в очах її блиснула цікавість так притаманна жителям маленьких поселень - А ви до кого?
- До родичів - впевнено втрутився Костянтин - то куди, кажете нам їхати?
- До родичів? - Жінка наче й не чула нетерпіння в голосі хлопця - А до кого? Щось я вас не впізнаю.
-До Ольги Гарбар - швидко відповіла я, вирішивши задовольнити цікавість місцевої жительки й таким чином прискорити процес.
- До Габрарихи? - брови жіночки поповзли до верху і майже зникли за краєм синьої хустинки - Звідки ж в неї рідня взялася?
Це запитання вона ставила швидше собі чим нам, тому не чекаючи якоїсь відповіді похитала головою своїм думкам і скоро вказала на один з поворотів, що вів від центру села.
- Ось ця вулиця! Їдьте прямо! Від річки четверта хата. Олька наче вдома має бути!
Після цих слів жіночка, навіть не прощаючись, розвернулася і пішла до широко розчинених дверей сільського магазину, що був зовсім поруч.
- Привітні вони тут! - прокоментувала Аліса ситуацію, поки я зачиняла двері сріблястого форда.
- Або родину відьми тут гарно знають - додав свої роздуми Владик впевнено заводячи автомобіль та рушаючи у вказаному напрямку - Скоро дізнаємось!
Вулиця Зарічка недарма гордо носила свою назву. Вона починалася зі ставу, що формував напрочуд красивий, але дикий краєвид. Закинуті хатинки, що тяглися обабіч кам'яної дороги неначе ховалися в буйній осінній зелені, підглядаючи за нами порожніми вікнами - очима.
Абсолютно пуста дорога і голосний спів пташок робили відчуття, що ця територія давним-давно не належить людям, а підпорядковується лишень могутнім силам природи, потривоженим нахабним вторгненням сторонніх.
Я знову щільніше загорнулася у свою улюблену кофтину, але відмахнутися від недоброго передчуття не вдалося. Село наганяло на мене якесь давно забуте відчуття, що ховалося глибоко в середині. Щось незрозуміле між страхом і нераціональним спокоєм, який намагався накрити мене, неначе ковдра.
- Здається тут!
Сказав Владик зупиняючись біля невисокої побіленої хатинки та старих, але все ще міцних воріт.
-Розмовляти з господинею буду я - рішуче повідомив нам Костик, відстібнувши пасок безпеки й звільняючи себе з його кріпких обіймів.
-Чого це раптом? - я б дуже здивувалася, якби Аліса промовчала.
- Тому що в мене набагато більше досвіду у допитах, крихітко.- насмішкувато блиснув на неї очима Костянтин і не чекаючи відповіді вийшов з машини.
- Не називай мене так! - обурилася білявка і теж вискочила вслід хлопця, щоб продовжити сварку.
Я лишень похитала головою і спіймавши уважний погляд Владислава в водійському дзеркалі запитала:
- Можливо все ж таки не варто було брати їх обох?
- Не переживай - Владик сумно посміхнувся у відповідь - для них це всього лиш гра. Правила хорошого тону, так би мовити. Костя не сприймає це серйозно...
-А Аліса? - запитала я, пильно глянувши йому у вічі
- А Аліса ще просто дуже молода. - відповів він і теж відстібнув пасок даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Ну що ж, він правий. Це його сестра, його сім'я й однозначно його справа. Та особисто мені ці відносини між подружкою та сбушником все більші й більш не подобалися.
Але звичайно ж лізти не у свою справу я не буду. Тим паче, що зараз є діло набагато важливіше.
Тож тихенько зітхнувши я вибралася з автомобіля і приєдналася до інших.
Замість дверного дзвіночка нас зустрічав голосним гавкотінням сторожовий пес. "Вам тут не раді" - говорив він обуреним голосом. Такої ж думки була і господиня, що вийшла на ґанок почувши вірного служку.
- Кого шукаєте?
Запитала вона навіть не привітавшись.
Ольга Гарбар була жінкою віком за п'ятдесят. Сиве волосся, де іноді проскакували чорні пасма, зібране в просту гульку, зморшкувате обличчя, гострий і довгий ніс, невдоволено стислі губи й прискіпливі чорні очі.
