Танок з драконами - Джордж Мартін
Притулившись до зубця стіни і важко відсапуючись, Теон дослухався до галасу внизу, де Френя билася у снігу з півдесятком стражників.
— Куди далі? — заволав він до Голки. — Куди тепер тікати? Як ми виберемося звідси?!
Лють на Голчиному обличчі раптом змінилася переляком.
— Побий мене скажена трясця! Мотузка! — Вона розпачливо реготнула. — Мотузка лишилася у Френі!
А далі дівчина застогнала і схопилася за живіт, звідки виткнулася, наче пагін, арбалетна стріла. Голка вхопилася за неї обіруч; крізь пальці потекла кривава юшка.
— Колінкарі на внутрішньому мурі… — вичавила вона, хапаючи повітря, і тут між її грудей з’явилася друга стріла. Голка вхопилася за найближчий зубець стіни і впала. Сніг, збурений нею, проковтнув її, тихо рипнувши.
Ліворуч від них забриніли голоси. Джейна Пул витріщалася на Голку; снігова ковдра навколо вбитої потроху оберталася з білої на червону. На внутрішньому мурі — Теон це знав — арбалетники перезаряджали зброю. Він посунувся був праворуч, але звідти до них вже теж бігли люди з мечами у руках. Далі на півночі залунав бойовий ріг. «Станіс! — подумав він у навіженій гарячці. — Станіс — наша єдина надія, аби ж лише його дістатися.» Навколо завивав вітер, а вони з дівчиною опинилися у пастці.
Тумкнув арбалет. Стріла проминула Теона на стопу, розбивши замерзлу снігову кірку, що закоркувала найближчу прогалину між зубцями. Абеля, Робини, Білки та решти ніде не було видно. Вони з дівчиною лишилися самі. «Якщо нас схоплять живими, то віддадуть Рамзаєві.»
Теон ухопив Джейну за стан і стрибнув разом з нею вниз.
Даянерис
Небо було блакитне і безжальне, без жодної, хоч найкрихітнішої хмарки. «Скоро цегла розжариться, наче у печі, — подумала Дані. — А там, на піску, бійцям палитиме у ноги навіть крізь підошви сандалів.»
Джихікі зняла Данін шовковий халат у неї з плечей, Іррі допомогла зануритися у купальну водойму. На воді заграло, замерехтіло світло східного сонця, розбите тінню хурмового дерева.
— Ну нехай ті ями мусять відчинитися, гаразд… але ж навіщо вашій милості бути там власною особою? — спитала Місандея, миючи цариці волосся.
— Половина Меєрину чекатиме побачити мене, серденько.
— Ваша милосте, — мовила Місандея, — ся-одна благає дарувати їй зухвалість, але половина Меєрину чекатиме побачити, як люди спливатимуть кров’ю і помиратимуть.
«Має рацію, — подумала цариця, — та що вже поробиш.»
Невдовзі вона вирішила, що скільки не мийся, а все з себе не змиєш, і зіп’ялася на ноги, пустивши тиху хвилю. Вода потекла їй ногами і зібралася намистинками на грудях. Сонце потроху сходило небом; скоро збереться її народ. Якби була її воля, вона б цілісінький день плавала у запашному ставку, їла крижані плоди зі срібної таці та бачила сни про будинок з червоними дверми… але цариця належить своєму народові, не собі.
Джихікі принесла м’який рушник — зібрати вологу зі шкіри.
— Який токар ви хочете сього дня, халісі? — запитала Іррі.
— Жовтий шовковий. — Цариці зайців та кролів не можна без довгих вух. Жовтий шовк був легкий і прохолодний, а в ямі пануватиме страшна спека. «Червоні піски спалять ноги нещасним, які підуть на смерть.» — А згори довгий червоний серпанок.
Серпанок мав захистити від піску, що летітиме з вітром просто до рота. «А червоний колір сховає бризки крові.»
Поки Джихікі розчесувала Дані волосся, а Іррі фарбувала цариці нігті, обидві служниці весело теревенили про майбутні двобої дня. Потім знову з’явилася Місандея.
— Ваша милосте! Цар прохають вас приєднатися до них, коли будете вдягнені. З’явився також князь Квентин зі своїми дорнійцями. Благає перемовитися, якщо ваша ласка.
«Сього дня мені мало що до ласки.»
— Іншим разом.
При підніжжі Великої Піраміди на них чекав пан Барістан, стоячи коло розкішно прикрашених відкритих ношів у оточенні Мідних Звірів. «От тобі й пан дідуган» — подумалося Дані. Незважаючи на вік, лицар виглядав високим, струнким і вродливим у подарованому нею обладунку.
— Я б волів оточити вашу милість на сей день Неблазними, — мовив старий лицар, поки Гіздахр вітав свого родича. — Половина цих Мідних Звірів — відпущенці, не випробувані службою.
«А інша половина — меєринці сумнівної вірності» — лишилося недоказаним. Селмі не довіряв жодному меєринцеві, навіть з числа голомозих.
— Вони такими і лишаться, якщо ми їх не випробуємо.
— За личиною можна сховати багато чого, ваша милосте. Чи є людина в личині сови тією ж совою, що стерегла ваш спокій вчора і позавчора? Як ми це знаємо?
— А як меєринці мають довіряти Мідним Звірям, якщо ми самі їм не віримо? За цими личинами криються добрі й хоробрі вояки. Я ввіряю в їхні руки своє життя.
Дані посміхнулася.
— Ви забагато непокоїтеся, добрий лицарю. Я матиму вас коло себе — якого ще захисту мені бажати?
— Я лише самотній втомлений старий, ваша милосте.
— Поруч буде також і Могутній Бельвас.
— Воля ваша. — Пан Барістан стишив голос. — Ваша милосте… за вашим наказом ми звільнили ту жінку, Меріс. Перед тим, як піти, вона прохала побачити вас. Натомість з нею зустрівся я. Вона твердить, що Строкатий Князь від початку мав намір перетягти «Вітрогонів» на ваш бік. І надіслав її для таємних перемовин. Але дорнійці викрили їх і зрадили ще до того, як вони змогли зв’язатися з вами.
«Зрада на зраді, — втомлено подумала цариця. — Чи буде цьому кінець?»
— Наскільки ви їй вірите, пане?
— Вірити не бачу жодних причин. Але такі були її слова.
— То чи перебіжать вони до нас в разі чого?
— Вона каже, що перебіжать. Але за певну ціну.
— То заплатіть її.
Наразі Мееєрин мав нагальнішу потребу в залізі, ніж у золоті.
— Строкатий Князь хоче не просто грошей, ваша милосте. Меріс каже: він хоче Пентос.
— Пентос? — звузила очі цариця. — Як я віддам йому Пентос, коли він за півсвіту звідси?
— Князь охоче почекає, каже Меріс. Доки ми не рушимо на Вестерос.
«А раптом я ніколи не рушу на Вестерос?»
— Пентос належить пентосцям. У Пентосі живе магістрат Іліріо. Це він засватав мене за
