Танок з драконами - Джордж Мартін

Саме так і сталося. Невдовзі він послинявив їй вухо і зашепотів:

— З ласки богів, сьогодні ми нарядили нам сина.

Їй у голові залунали слова Міррі Маз Дуур. «Коли сонце зійде на заході, а сяде на сході. Коли висохнуть моря, а гори полетять за вітром, немов листя. Коли твоє черево знову стане спроможне виносити живе дитя. Тоді й він повернеться. Аж тоді, не раніше.»

Маегі сказала ясніше нікуди: вона так само виносить живе дитя, як хал Дрого повернеться з мертвих. Але Дані мала таємниці, ділитися якими не знаходила в собі сили навіть з чоловіком — тож дозволила Гіздахрові зо’Лоракові плекати свої сподівання.

Невдовзі її ясновельможний чоловік заснув, а Даянерис заходилася крутитися і перекидатися при його боці. Вона хотіла струснути його, збудити, примусити знову себе обійняти, поцілувати, вграти ще раз… та якби він і зміг, то скоро б знову заснув і залишив її у пітьмі на самоті. Вона спитала себе, де перебуває і що робить Дааріо. Невже теж не знаходить собі спокою в темряві? Невже думає про неї? Невже справді її кохає? Чи вже ненавидить за одруження з Гіздахром? «Дарма я взяла його до себе в ліжко.» Він був усього лише сердюк, негідний стати чоловіком цариці й королеві, та все ж…

«Я все знала заздалегідь, але однаково вчинила зі своєї примхи.»

— Ласкава царице? — пролунав у пітьмі тихий голос.

Дані смикнулася.

— Хто це там?!

— Це я, Місандея. — Наатійська драгоманка присунулася ближче до ліжка. — Ся-одна чула, як ви плакали.

— Плакала? Я не плакала. Чого б мені плакати? Я уклала мир, маю свого царя і все, про що може мріяти володарка. Тобі щось наснилося, та й по тому.

— Як скажете, ваша милосте, — мовила дівчинка і обернулася уходити.

— Залишся! — мовила Дані. — Не хочу бути сама.

— З вами його милість, — зауважила Місандея.

— Його милість спить, а я не можу. Назавтра я маю влаштувати криваву купіль — такою є ціна, за яку я купую мир.

Даянерис кволо посміхнулася і поплескала долонею по ліжку.

— Ходи сюди. Сідай і побалакай зі мною.

— Якщо ваша ласка. — Місандея присіла поруч. — Про що балакатимемо?

— Про рідний дім, — відповіла Дані. — Про Наат. Про братів і метеликів. Розкажи про те, з чого радієш, з чого смієшся, про свої найщасливіші спогади. Нагадай мені, що в цьому світі ще досі лишилося добро.

Місандея зробила все, що змогла. Вона продовжувала розповідати, коли Дані нарешті заснула і побачила чудернацький, непевний, туманний сон про дим та вогонь.

Ранок настав занадто швидко.

Теон

День підкрався до них, як Станіс — геть непомітно.

Зимосіч вже кілька годин не спала; її мури та башти юрмилися вояками у вовні, шкірі, кольчугах — усі вони чекали приступу, який так і не розпочався. Коли небо почало світлішати, стукіт тулумбасів уже стишився, хоча роги чулися ще тричі — щоразу ближче. А згори не припиняло сніжити.

— Сьогодні заметіль скінчиться! — голосно наполягав один з уцілілих стайнярів. — Та ще ж навіть не зима!

Теон зареготав би, якби мав сміливість. Він пригадав казки, що розповідала Стара Мамка: про хурделиці, що буяли сорок днів і сорок ночей, рік, десять років… про заметілі, що ховали замки та міста, ба цілі королівства, під шаром снігу в сотню стоп завтовшки.

Він сидів у найдальшому кутку великої трапезної, неподалік від коней, і спостерігав за Абелем, Робиною та схожою на мишу пралею з брунатним волоссям на ім’я Білка; всі троє завзято гризли скибки черствого чорного хліба, засмажені у витопленому з сала смальці. Сам Теон поснідав кухлем темного пива, скаламученого підмолоддю і такого густого, хоч його жуй. «Ще кілька кухлів — і задум Абеля вже не здаватиметься таким божевільним.»

До палати, позіхаючи, увійшов блідоокий Руз Болтон у товаристві своєї пухкої та вагітної дружини, Вальди Вгодованої. Перед ним устигли зайти кілька поважних панів та воєвод, серед них Хвойдоріз Умбер, Аеніс Фрей і Рогер Ризвель. Далі за столом жадібно закидав до пащі ковбасу і варені яйця Виман Мандерлі, а поруч із ним старий князь Кляск беззубим ротом сьорбав з ложки рідкий куліш.

Невдовзі з’явився і князь Рамзай. Пропихаючись трапезною до помосту, він поспіхом застібав паса з мечем. «Нині він у лихому гуморі.» Хто-хто, а Теон знав, коли це траплялося. «Цілісіньку ніч не спав з-за тулумбасів, — здогадався він, — або на когось розгнівався.» Одне хибне слово, підозрілий погляд, невчасний смішок — будь-що могло викликати гнів його вельможності й позбавити якогось нещасного клаптя шкіри. «Благаю, м’сьпане, не дивіться у мій бік.» Рамзаєві досить було одного погляду, щоб про все здогадатися. «Він прочитає в мене на обличчі, як по-писаному. Він знатиме. Він завжди знає.»

Теон обернувся до Абеля.

— Діла не буде. — Голос його лунав так тихо, що й коні поряд не підслухали б. — Нас упіймають, перш ніж ми виберемося з замку. Та якщо і втечемо, князь Рамзай нас вистежить. Він, Бен Кістяк і дівчатка.

— Ззовні мурів стоїть князь Станіс. І недалечко, судячи з рогів. Нам лише треба його дістатися. — Абелеві пальці затанцювали струнами його лютні. Бороду співець мав брунатну, хоча довге волосся майже посивіло. — Якщо Байстрюк за нами поженеться, то може статися, сам і пошкодує — в разі, коли доживе.

«Отак і думай, — подумки відповів Теон. — Вір у це. Кажи собі, що так і буде.»

— Рамзай забере твоїх жінок собі на мисливську розвагу, — сказав він співцеві. — Зажене їх, зґвалтує і згодує трупи собакам. Якщо здобич подарує йому добру забаву, то наступний понос сучок він назве на їхню честь. А тебе він оббілує. Він, його Гицель і Дамон Потанцюй-Мені — вони з тебе теж забаву зроблять. Ти ще благатимеш про смерть.

Теон ухопив передпліччя співця скаліченою рукою.

— Ти присягнувся, що не дозволиш мені потрапити знову до його рук. Я чув твоє слово.

І мусив почути його знову.

— Слово Абеля, — відповіла Білка. — Міцніше за дуб.

Сам Абель лише здвигнув плечима.

— Непорушне, мій принце. В жодному разі.

Вгорі на