Путівник по галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс
Промацював нервові закінчення мозку клієнта, що відповідали за смакові відчуття. Таким чином виникала досконала картина бажань. Але зараз в апараті щось розладилось, бо хоч скільки б Артур натискав кнопку, Харчо-Мат знову й знову наливав йому мерзотне пійло, яке майже, але не зовсім, анітрішечки не було схожим на чай. Харчо-Мати виготовлялись Кібернетичною Корпорацією Сіріуса. Відділ рекламацій корпорації нині повністю займає материкові частини перших трьох планет зірки Тау Сіріуса.
Артур допив склянку й відчув, що сили до нього повертаються. Він подивився на екрани, на чергові сотні миль позбавленої життя, сірої пустелі. Питання, яке підсвідоме давно його мучило, знайшло нарешті словесну форму.
— А це не небезпечно?
— Магратея мертва вже п’ять мільйонів років, — відповів Зафод, — тож остерігатися нічого: за такий час привиди-і ті повинні були вгамуватись і завести сім’ї.
У цю мить різкий звук розірвав навколишню тишу. Десь удалині засурмили сурми — пронизливо, механічно, бездушно. Пролунав голос. Такий самий пронизливий, механічний, бездушний.
— ВІТАЄМО ВАС, — сказав голос.
Він йшов ізнизу, з мертвої планети.
— Комп’ютере! — заволав Зафод.
— Хеллої
— Що за диявольщина?
— Пусте. Це запис п’ятимільйонної давності.
— Що? Запис?
— Тесе, — сказав Форд. — Вони продовжують.
Голос був старий і ввічливий, майже привітний, хоча в ньому й вчувалась прихована погроза.
— ГОВОРИТЬ АВТОВІДПОВІДНИК. ПРОСЛУХАЙТЕ ТЕКСТ ЗВЕРНЕННЯ, — проказав він. — БО УСІ НЕНАДОВГО ВІДЛУЧИЛИСЬ. КОМЕРЦІЙНА РАДА ПЛАНЕТИ МАГРАТЕЯ ДЯКУЄ ВАМ ЗА ВІДВІДИНИ…
— Голос стародавньої Магратеї! — вигукнув Зафод.
— Гаразд, гаразд, — обірвав його Форд.
— …І ПРОСИТЬ ВИБАЧИТИ. МИ ЗМУШЕНІ ПЕВНИЙ ЧАС НЕ ВСТУПАТИ НІ В ЯКІ ДІЛОВІ КОНТАКТИ. ДЯКУЄМО ЗА УВАГУ. ЯКЩО ВИ ЗАЛИШИТЕ СВОЄ ПРІЗВИЩЕ Й КООРДИНАТИ ПЛАНЕТИ, МИ ЗВ’ЯЖЕМОСЯ З ВАМИ ПІЗНІШЕ. ГОВОРІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, КОЛИ ПОЧУЄТЕ ЗУМЕР.
Після короткого зумера запала тиша.
— Вони просто хочуть нас відшити, — сказала Тріліан роздратовано. — Що будемо робити?
— Якщо це не більш, ніж запис, — сказав Зафод, — ми починаємо зниження. Комп’ютере, зрозуміло?
— Зрозуміло, — відповів Едді.
Вони зачекали.
Через кілька секунд знову пролунали сурми, за сурмами почувся голос.
— МИ ЗАПЕВНЯЄМО ВАС, ЩО ТІЛЬКИ-НО ЗМОЖЕМО ВІДНОВИТИ ВИРОБНИЦТВО, МИ ПОМІСТИМО ОГОЛОШЕННЯ В УСІХ ІЛЮСТРОВАНИХ ЖУРНАЛАХ. НАШІ КЛІЄНТИ ЗНОВУ ЗМОЖУТЬ ЗАМОВИТИ УСЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ ЗАПРОПОНУВАТИ СУЧАСНА ГЕОГРАФІЯ, — тон голосу змінився на погрозливий, — А ЗАРАЗ МИ ПЕРЕКОНЛИВО ПРОСИМО НАШИХ КЛІЄНТІВ ОБЛИШИТИ ПЛАНЕТУ. НЕГАЙНО!
Артур оглянув спохмурнілі обличчя своїх супутників.
— Сподіваюсь, ми послухаємося їхньої поради?
— Нісенітниця! — вигукнув Зафод. — Нам зовсім нічого боятися.
— Тоді чому всі напружились?
— Вони бояться пропустити найцікавіше, — відповів Зафод. — Комп’ютере, приготуватись до входження в атмосферу!
Цього разу сурми лунали не так урочисто, а голос був зовсім похмурий.
— НАС РАДУЄ, — сказав голос, — ЩО ВИ ВИЯВЛЯЄТЕ ТАКУ ЖВАВУ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ НАШОЮ СКРОМНОЮ ПЛАНЕТОЮ. ТОМУ ВВАЖАЙТЕ НАШІ БАЛІСТИЧНІ РАКЕТИ — ДОДАТКОВОЮ БЕЗКОШТОВНОЮ ПОСЛУГОЮ, ЯКУ МИ НАДАЄМО НАДТО НАСТИРНИМ КЛІЄНТАМ, А ЇХНІ ЯДЕРНІ БОЄГОЛОВКИ — МАЛЕНЬКИМ ВИЯВОМ УВАГИ. СПОДІВАЄМОСЬ ЗНАДОБИТИСЯ ВАМ У НАСТУПНИХ ПЕРЕВТІЛЕННЯХ… ДЯКУЮ.
Голос урвався.
— О! — зітхнула Тріліан.
— Е-е…. — проскреготів Артур.
— Ну? — здивувався Форд.
— Послухайте, — сказав Зафод, — помізкуйте. Це не більше, ніж запис. Мільйоннорічної давності. Блеф, розумієте? До нас це не має щонайменшого відношення.
— А як відносно ракет? — тихо запитала Тріліан.
— Ракет? Не сміши мене.
Форд торкнув Зафода за плече і мовчки вказав на кормовий екран. Далеко позаду дві срібні крапки набирали висоту. Ракети. Щомиті вони все більшали й більшали.
— Будемо сподіватись, що вони не влучать, — сказав Форд.
Зафод дивився на них у подиві.
— Та це ж грандіозно! — вигукнув він. — Хтось там унизу намагається нас збити.
— Грандіозно, — луною озвався Артур.
— Тепер нарешті ти розумієш, що коїться?
— Звичайно, — відповів Форд. — За хвилину нам буде капець.
— Я не про те.
— А про що?
— Це означає, що ми на правильному шляху!
— А чи не можна втекти з їхнього шляху? Зображення на екрані невблаганно збільшувалось. Ракети тепер ішли прямо на них, тож видно було лише їхні боєголовки.
— Можна запитати, — підняла руку Тріліан. — Ми так і будемо сидіти склавши руки?
— Ні, але не будемо втрачати голову, — відповів Зафод.
– І все? — вигукнув Артур.
— Ні. Зараз ми вживемо… е… ухильних заходів! — Зафод лише зараз збагнув серйозність того, що відбулося. — Комп’ютере, яких ухильних заходів ми можемо вжити?
— Боюсь, що ніяких, — відповів комп’ютер.
— Е… Що? — Зафоду відібрало мову. — Е… але чому?..
— Якась несправність у системі автоуправління, — бадьоро відповів комп’ютер, — сорок п’ять секунд до зіткнення. Якщо ви не проти, називайте мене просто Едді.
Зафод вирішив вжити водночас кілька радикальних заходів.
— Гаразд! — вигукнув він. — Спробуємо перевести корабель на ручне управління.
— А ти вмієш керувати кораблем? — запитав Форд.
— Ні. А ти?
— Ні.
— Тріліан, може, ти вмієш?
— Ні.
— Чудово, — з полегкістб сказав Зафод. — Ми керуватимемо ним усі разом.
— Я також не вмію, — озвався Артур, вирішивши, що саме час заявити про себе на повний голос.
— Я так і гадав, — сказав Зафод. — Окей, комп’ютере, давай ручне управління.
— Даю, — відповів комп’ютер.
Розсунулись панелі, з’явилась клавіатура, вкрита прозорою плівкою поліетилену, загорнена целофаном. До всього цього комплексу ще не торкалася нічия рука.
