Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Так, мамо.

— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.

— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?

— Не роби з мене дурника, — образився Віктор. — Я кажу про бажання в рамках дозволеного.

— От-от! — підхопила Марія. — А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність — «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку — бажання «я», з другого — вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?

— Отож я й кажу, — понуро заявив Віктор, — що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…

— Дурниці, — втрутився я. — Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі — то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?

— Я подумаю, — примирливо сказав син. — Здається, в твоїх словах є зерно.

Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…

Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла — шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам — не перекладай на іншого».

Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу — робив кожен.

Так от, сини пішли до майстерні, дружина — обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами — житом, пшеницею — ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.

Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.

Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.

Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім — якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.

— Кристалічний або молекулярний запис, — втрутився Шум.

— Може, й так, — згодився Корінь. — Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.

— Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, — зворушено заявив Гримайло. — Те, що ви розповідаєте, — не скучно, а чудово.

Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?

— Товаришу вчений, — зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, — ну як ви можете…

— Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.

— Наприклад, — підхопив Шум, — чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?

— Хоч би й таке запитання! — згодився Гримайло.

— Я пам’ятаю, — відповів жваво Корінь. — Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.

Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо