Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ірраціональне? В мені? Мені таке ніколи й на думку не спадало. Як це може бути?

Я допив чай і спустив ноги з ліжка.

— Шкода, — сказав я. — Я вважаю, що саме певна доля ірраціонального робить людину людиною, а ще, звісно, вміння розпізнати в собі цю складову.

— Насправді?

Я встав і почав одягатися.

— Так, а вміння керувати в собі цією складовою робить нас розумними та креативними.

— Бачу, мені доведеться глибоко вивчити цю проблему.

— Так і зроби, — відказав я, натягуючи чоботи, — і не забудь повідомити мене про результати своїх досліджень.

Коли я продовжував одягатися, він запитав:

— Коли небо стане блакитним, ти збираєшся поснідати зі своїм братом Мандором?

— Так, — відповів я.

— А згодом пообідати зі своєю матусею?

— Це я й збираюся зробити.

— А ще пізніше ти будеш присутній на похороні покійного монарха?

— Так.

— Чи потрібно мені бути поруч з тобою для твого захисту?

— Поруч зі своїми родичами я буду в безпеці. Хоч ти їм і не довіряєш.

— Коли ти востаннє був на похороні, на процесію кинули бомбу.

— Твоя правда. Але це зробив Люк, а він поклявся більше так не чинити. Зі мною все буде в порядку. Якщо ти хочеш роздивитися навколо, будь ласка.

— Добре, — сказав він. — Я так і зроблю.

Я підвівся, перетнув кімнату і зупинився перед драконом.

— Ти можеш мені сказати, де знайти Лоґрус? — гукнув Привид.

— Ти жартуєш?

— Ні, — сказав він. — Я бачив Лабіринт, але я ще не бачив, де перебуває Лоґрус. Де вони його тримають?

— Я гадав, що наділив тебе кращою пам’яттю, ніж, та, яку ти демонструєш. Коли ти востаннє зустрічався з ним, то допік його до живих печінок по максимуму.

— Сподіваюся, що так. Ти вважаєш, що він має на мене зуба?

— Навскидь: так. Якщо подумати: так. Тримайся від нього якомога далі.

— Ти щойно порадив мені вивчити ірраціональну складову хаосу.

— Я не радив тобі вчиняти самогубство. Я вклав у тебе багато праці.

— Я теж себе ціную. І ти знаєш, що я маю інстинкт самозбереження, так само, як органічні істоти.

— Мене хвилює твій здоровий глузд.

— Ти добре обізнаний з моїми здібностями.

— Дійсно, ти вмієш вискакувати на сухе.

— А ти не дав мені належної освіти.

— Я про це подумаю.

— Я просто хотів заощадити час. Гадаю, я й сам можу його знайти.

— Гаразд. Роби як знаєш.

— Невже так важко сказати, де його шукати?

— Ти ж наче відмовився від ідеї Всевідання?

— Татку, я впевнений, що маю його побачити.

— Я не маю часу відвести тебе до нього.

— Просто вкажи мені напрямок. Ти знаєш, я добре вмію маскуватися.

— Так, тут я віддаю тобі належне. Ну, добре. Охоронцем Лоґрусу є Сухай. Знаходиться він у печері, десь. Єдиний відомий мені шлях до нього починається тут.

— Де?

— Треба зробити дев’ять поворотів, здається. Я відкрию тобі зір, і ти знатимеш, куди йти.

— Не впевнений, чи твої чари працюють з таким феноменом, як я...

Я витяг перстень, ой, прошу пробачення, спикард, наклав ряд чорних зірочок на мапу тих шляхів, якими мав іти Привид, повісив його в просторі свого Лоґруського зору перед ним і сказав:

— Я створив тебе, і це заклинання створив теж я.

— Гм, так, — відказав Привид. — Я почуваюся так, наче раптом отримав базу даних, до якої не маю доступу.

— Ти отримаєш доступ у відповідний час. Набудь вигляду того персня, що я ношу на вказівному пальці лівої руки. За мить ми залишимо цю кімнату і пройдемо крізь інші приміщення. Коли ми наблизимося до потрібного шляху, я вкажу на нього пальцем. Ти продовжиш рухатися в цьому напрямку і зустрінешся з чимось, що перенесе тебе в інше місце. Десь поблизу від того місця знайдеш чорну зірку, що вкаже тобі новий напрямок, у якому тобі треба рухатися. Це буде шлях до нового місця і нової зірки. І так буде повторюватися, доки ти, врешті-решт, не опинишся в печері, яка містить у собі Лоґрус. Сховайся якнайкраще і можеш братися за свої спостереження. Коли захочеш повернутися, виконай процедуру у зворотному порядку.

Він ущільнився, зменшився і перелетів мені на палець.

— Пізніше розшукай мене і розкажи, як усе пройде.

— Я так і збирався зробити, — почув я тоненький голосок. — Не хотів посилювати параною, яка в тебе вже, можливо, присутня.

— Прав так і далі, — сказав я.

Я увійшов у дракона.

Й опинився в невеличкій вітальні, одне вікно якої дивилося на гори, а інше — на пустелю. В ній нікого не було, і я вийшов у довгий коридор. Так, усе, як я й пам’ятав.

Я посунув коридором, минаючи безліч інших кімнат, доки дістався дверей на стіні ліворуч, відчинивши які, побачив купу швабр, мітел, відер, щіток, ганчірок та тазів. Так, усе, як я пригадував. Я вказав пальцем на полиці праворуч.

— Відшукай чорну зірку, — сказав я.

— Ти це серйозно? — почувся тоненький голосок.

— Вперед, і побачиш.

Промінчик світла злетів із мого пальця, змінив форму, наблизившись до полиць, утворивши риску, таку тоненьку, що її наче й не стало.

— Щасти тобі, — видихнув я беззвучно й розвернувся в інший бік.

Я закрив за собою двері, не впевнений, чи правильно вчинив, але заспокоюючи своє сумління думкою, що він хоч як, а вирушив би роздивлятися навколо, й, урешті-решт, знайшов би Лоґрус, це точно. Що має статися на цьому поприщі, усе одно станеться.

А мені було цікаво, що він може взнати.

Я повернувся коридором до вітальні. Можливо, це була остання можливість для мене побути на самоті, і я вирішив скористатися нею. Усівшись на гору подушок, я витяг свої Козирі. Швидко перетасувавши колоду, знайшов карту, на якій поспіхом начеркав Корал того нещодавнього божевільного дня в Амбері. Я вивчав риси її обличчя і згодом відчув, що карта стає холодною.

Зображення стало тривимірним, об’ємним, але раптом воно зникло, і я побачив себе самого. Я простував вулицями Амбера під яскравим полудневим сонцем. Ось я взяв Корал