Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— А ти чув щось про те, що він тут робив?

— Здається, він був присутній на нараді у Савалла та його радників, разом із Рендомом та іншими амберитами, на тій, де був підписаний мирний договір. Після цього, гадаю, він пішов власними шляхами, і я нічого не чув про те, куди вони могли його привести.

— Це я чув і в Амбері, — сказав я. — Але ось про що я думаю... Він убив аристократа, Лорда Борела, майже наприкінці останнього бою. Чи не могли рідні Борела помститися йому?

Він двічі клацнув іклами, потім пожував губами.

— Дім Гендрейків... — протягнув він задумливо. — Гадаю, навряд чи... Твоя бабуся була з роду Гендрейків...

— Знаю, — сказав я. — Але я мало з ними спілкувався. Були якісь непорозуміння з Гелґрамом....

— Династія Гендрейків має схильність до військової справи, — продовжив він. — Ратні подвиги. Звитяга в бою, і всяка така річ. Як на мене, несхоже, аби вони таїли в мирний час образу за те, що сталося під час війни.

Пригадавши, що розповідав мені батько, я поцікавився:

— Навіть, якщо вони вважали б, що перемога не була чесною?

— Не знаю, — відказав він на це. — Важко робити припущення, хто як відреагує в тій чи іншій ситуації.

— А хто зараз очолює Дім Гендрейків?

— Герцогиня Белісса Мінобі.

— Її чоловік, герцог, його звали Ларс... Що з ним сталося?

— Він загинув при Падінні Лабіринту. Від руки принца Джуліана Амберського, наскільки я пам’ятаю.

— А Борел — їхній син?

— Так.

— Леле... Двоє з цієї родини. Я не знав.

— У Борела було двоє братів, ще зведені брат і сестра, купа дядьків, тіток та кузенів. Так, це великий Дім. А жінки з роду Гендрейків такі ж войовничі, як і чоловіки.

— Я знаю. Навіть пісня така є: «Не женися на дівчині, як вона з Гендрейків». А можна дізнатися, чи мав Корвін якісь справи з Гендрейками тут, у Хаосі?

— Можна порозпитувати, звісно, хоч це й було дуже давно. Спогади вицвітають, сліди прочахають. Це не так просто.

— Скільки ще часу до блакитного неба? — запитав я.

— Ось-ось настане, — відповів він.

— Тоді мені краще висуватися до шляхів Мандора. Ми з братом домовилися поснідати разом.

— Побачимося пізніше, — сказав він. — Якщо не вийде раніше, то на похороні.

— Так, — сказав я. — Гадаю, мені слід умитися та переодягтися.

Я попростував тим же шляхом до своєї кімнати, де викликав тазик з водою, мило, зубну щітку та бритву. Крім того, сірі штани, чорні черевики та пояс, пурпурову сорочку та рукавички, вугільно-чорний плащ, а ще новий меч та піхви до нього. Набувши пристойного вигляду, я попростував лісовою просікою до приймальні. Звідти я потрапив на автостраду. Ще чверть милі гірською стежиною, що уривалася, упершись в безодню, і яку я перетнув, викликавши плівчастий міст. Звідти я попрямував просто до шляхів Мандора, простуючи блакитним пляжем під подвійним сонцем — десь ярдів зі сто, чи біля того. Я повернув праворуч, пройшов під викладеною з кам’яних глиб аркою, яку пам’ятав, пройшов повз не таку широку смугу лави, що кипіла й бралася бульбашками, а тоді крізь стіну з чорного обсидіану. Після цього я опинився у симпатичній печерці, звідки невеличким мостиком дістався цвинтаря, перетнув його скраєчку, тоді пройшов кілька кроків над самісіньким Ободом і потрапив у приймальні простори шляхів Мандора.

Стіна ліворуч від мене була вогняною, зітканою з повільного полум’я, праворуч від мене простилався шлях, звідки немає вороття, і тільки світло линуло крізь нього, освітлюючи якийсь морський жолоб, де пропливали барвисті створіння, поїдаючи одне одного. Мандор, у людській подобі, сидів перед книжковою шафою, одягнений у чорне та біле, поклавши ноги на чорну отоманку, і читав книжку Роберта Хасса «Похвала»[174], яку я йому дав.

Звівши на мене очі, він посміхнувся.

— «Гончаки Смерті налякали мене»[175], — процитував він. — Непоганий рядок. Як ти почуваєшся в цьому циклі?

— Нарешті відпочилим, — сказав я. — А ти?

Він поклав книжку на невеличкий столик без ніжок, що саме пропливав поруч, і підвівся. Той факт, що він, очевидно, узявся за цю книжку, очікуючи на мій прихід, жодним чином не заперечував те, що рядок йому, дійсно, сподобався. У цьому був увесь Мандор.

— Я почуваюся чудово, дякую, — відказав він. — Ходімо, дай мені тебе пригостити.

Він узяв мене за руку й спрямував крізь стіну вогню. Коли ми наблизилися до неї впритул, вона зникла, і кроки наші пролунали миттєвою темрявою, а та негайно перетворилася на вузеньку стежину, залиту м’яким світлом, яке просочувалося крізь гілля, що сходилося над нашими головами. Обабіч стежки буяли квітом фіалки. Стежина вивела нас на вимощене плитняком патіо з біло-зеленою альтанкою в дальньому кінці. Зійшовши на кілька сходинок, ми зайшли всередину. Там на нас чекав стіл із вишуканим сервіруванням — запотілі карафки з холодними соками, кошики з гарячими рогаликами біля кожного прибору. Мандор жестом запросив мене сідати, що я й зробив. За помахом його руки біля мене з’явився ще й кавник.

— Бачу, ти не забув про мої ранкові слабкості, — сказав я, — до яких я приохотився в Тіні Земля. Дякую.

Він легенько посміхнувся, кивнув й усівся навпроти мене. Дерева бриніли співом невідомих мені пташок. Подув легенький вітерець, і листя зашепотіло.

— Що ти поробляєш цими днями? — запитав я, наливаючи собі кави та розламуючи булочку.

— Головно спостерігаю за тим, що відбувається на арені, — відказав він.

— На арені політичній?

— Звісно, як завжди. Хоча те, що я побачив нещодавно в Амбері, змусило мене дивитися на це як на частину значно більшої картини.

Я кивнув.

— А як твої дослідження на пару з Фіоною?

— Вони теж сприяли новому погляду. Припали на дуже незвичні часи.

— Це я помітив.

— Інколи навіть складається враження, наче конфлікт між Лабіринтом та Лоґрусом починає відбиватися в земних подіях, так само як має наслідки й на космічному рівні.

— Я маю схожі відчуття. Однак не можу судити неупереджено. Нещодавно мене долучили до космічної гри, не пояснивши правил. Мене пересували всім полем та смикали за всі мотузки, і я зрозумів: усе, що коїться зі мною, — лише