Битва королів - Джордж Мартін
Підійшовши, вона розхристала плащ, аби вартовий побачив облупленого чоловіка в неї на грудях.
— Мене прислав лорд Болтон.
— У таку годину? І навіщо?
Під хутром вона бачила, як зблискує криця, й не була певна, чи стане в неї сил пробити кинджалом кольчугу. «Тільки в горло, тільки в горло, але я туди не дістану». Якусь мить вона не знала, що казати, вона злякалася, а дощ по щоках стікав, наче сльози.
— Звелів мені вручити всім вартовим по срібняку за гарну службу,— самі собою вихопилися слова.
— По срібняку, кажеш? — не повірив їй чоловік, але вірити хотілося: зрештою, срібло є срібло.— То давай.
Арія запхала пальці під сорочку й видобула монету, яку їй дав Джакен. У темноті залізо цілком могло зійти за чорнене срібло. Вона простягнула монету... і «випадково» впустила між пальців.
Стиха вилаявшись, чоловік опустився на одне коліно, шукаючи в поросі монетку, і його шия опинилася просто перед очима. Арія непомітно витягнула кинджал і чиркнула вояка по горлу рухом гладеньким, як літній шовк. Кров бризнула гарячим фонтаном, зросивши їй руки, чоловік хотів скрикнути, але рот залляло кров’ю.
— Валар моргуліс,— прошепотіла Арія до смертника.
Коли він припинив сіпатися, вона підібрала монету. Ген за мурами Гаренхолу протяжно й лунко завив вовк. Арія підняла засув, відставила його й потягнула важкі дубові двері. Заки з’явилися Пиріжок з Гендрі, вперіщив дощ.
— Ти його вбила! — зойкнув Пиріжок.
— А що, ти думав, я мала робити?
Пальці її були беручкі від крові, й кобила сахнулася від запаху. «Байдуже,— подумала Арія, стрибаючи в сідло.— Їх відмиє дощем».
Санса
Тронна зала нагадувала море коштовностей, хутра і яскравих тканин. Лорди й леді заповнили дальній кінець зали й поставали під високими вікнами, штовхаючись, як рибачихи на пірсі.
Придворні Джофрі сьогодні пнулися один поперед одного. Джалабар Ксо весь вбрався в пір’я, і плюмаж його був такий фантастичний і екстравагантний, що здавалося, королевич-вигнанець зараз злетить. Кришталева корона верховного септона розсипала веселки щоразу, як він повертав голову. За нарадчим столом сяяла королева Серсі у злототканій сукні, у прорізах якої прозирав бордовий оксамит, а поряд з нею метушився манірний Вейрис у бузковій парчі. Сновида з сером Донтосом вдягнули новенькі блазенські костюми — чисті, як весняний ранок. Навіть леді Танда та її дочки мали чудовий вигляд у схожих бірюзових шовкових сукнях, облямованих горностаєм, а лорд Гайлз кашляв у жарку шовкову хустинку, обшиту золотим мереживом. А над ними всіма вивищувався король Джофрі між клинків і колючок Залізного трону. Вбраний у малинову парчу та чорну мантію, всіяну рубінами, на голові він мав важку золоту корону.
Протиснувшись крізь юрбу лицарів, зброєносців і заможних містян, Санса дісталася перил балкона саме в ту мить, коли сурми оголосили появу лорда Тайвіна Ланістера.
Він перетнув залу на своєму румакові та спішився перед Залізним троном. Санса в житті не бачила таких обладунків: полірована червона криця була вся інкрустована золотими завитками й оздобами. Ронделі нагадували променисті сонця, ревучий лев на шоломі мав рубінові очі, а на плечах дві застібки-левиці тримали злототканий плащ такий довгий і важкий, що затуляв круп бойового коня. Навіть збруя на коні була позолочена, а на попоні з блискучого малинового шовку був вишитий лев Ланістерів.
Лорд Кичери Кастерлі справляв настільки величне враження, що всі просто вклякли, коли його дестрієр навалив купу гною прямо біля підніжжя трону. Джофу, який спустився обійнятися з дідусем і оголосити його спасителем міста, довелося її обережно обходити. Санса затулила рота, щоб приховати нервову посмішку.
Джофрі влаштував ціле шоу, попрохавши дідуся взяти на себе правління державою, і лорд Тайвін серйозно прийняв відповідальність, «поки його світлість не досягне повноліття». Тоді зброєносці зняли з нього обладунки, і Джоф застебнув у нього на шиї ланцюг правиці. Лорд Тайвін зайняв місце за нарадчим столом поряд з королевою. Коли дестрієра вивели та прибрали за ним, Серсі кивнула, що церемонію можна продовжувати.
Заграли мідні фанфари, вітаючи кожного звитяжця, коли той вступав у масивні дубові двері. Герольди вигукували його ім’я та подвиги, а шляхетні лицарі й високородні леді кричали й улюлюкали, як горлорізи на півнячих боях. Почесне місце віддали Мейсу Тайрелу, лорду Небосаду, колись могутньому, а нині гладкому, хоча й гарному з обличчя. За ним ішли його сини: сер Лорас і його старший брат сер Гарлан Галантний. Усі троє вдягнені були схоже: у зелений оксамит, облямований соболем.
Король знову спустився з трону, щоб їх привітати, виявляючи їм особливу честь. Кожному на шию він почепив жовтий щирозлотний ланцюжок з руж, з якого звисав золотий диск із викладеним рубінами левом Ланістерів.
— Ружі тримають лева, як Небосад тримає корону,— оголосив Джофрі.— Просіть у мене, що хочете, й отримаєте.
«Ось і воно»,— подумала Санса.
— Ваша світлосте,— мовив сер Лорас,— прошу честі служити у вашій королівській варті, щоб захищати вас від ворогів.
Джофрі підняв лицаря квітів на ноги й поцілував у щоку.
— Згода, брате.
Лорд Тайрел схилив голову.
— Немає вищого задоволення, ніж служити вашій королівській світлості. Якщо мене визнають гідним долучитися до королівської ради, вам не знайти людини відданішої і чеснішої.
Джоф поклав руку лорду Тайрелу на плече, а коли той підвівся, поцілував його.
— Ваша воля виконана.
Сер Гарлан Тайрел, на п’ять років старший за сера Лораса, був вищою на зріст бородатою версією свого знаменитого молодшого брата. Дебеліший у грудях і ширший у плечах, він був доволі приємний з обличчя, але йому бракувало невимовної краси сера Лораса.
— Ваша світлосте,— мовив сер Гарлан, коли король підійшов до нього,— я маю юну сестру Марджері, гордість нашого дому. Як ви знаєте, вона була одружена з Ренлі Баратеоном, та лорд
